Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Роздiл чотирнадцятий

Прокинулася від важкого гупання у двері, зіп’ялася на ноги й, продравши одне око, відчинила.

У дверях стояла Вілла: сплутані пасма падають на обличчя, на повнявих губах здивована посмішка.

— І як тобі вдалося таке провернути? — поцікавилася, роззираючись кімнаткою.

Я плюснула собі в обличчя водою з рукомийника, притиснула долоні до розпашілих щік. Мене лихоманило, у голові паморочилося.

— Схоже, Вест передумав? — спитала Вілла, спостерігаючи, як я взуваю черевика, потім другого. — Ага-а… — протягнула вона, завваживши курточку, перекинуту через спинку стільця.

Я спустилася за нею в таверну, де вже всі, крім Геміша, розправлялися зі сніданком. У центрі столу красувалися два повних чайники й кілька пощерблених глиняних тарілок із сиром і буханцями. Вест на мене й не глянув: утупився в Гемішеві гросбухи, розгорнені перед ним.

Вест нічого не казав щодо того, щоб помовкувала стосовно минулої ночі, проте мені здавалося, Віллі він нічого не розповів. Та вочевидь не потішиться, дізнавшись, що ми з ним учинили, а ворогувати з цією дівчиною — собі дорожче.

Я сіла на вільне місце обіч Пая і налила собі чаю, а кутиком ока позирала на розгорнуті сторінки.

Тільки Пая не надуриш. Він затраснув записи й навалився на стіл, пильно вдивляючись у мене.

— Я гадав, ми домовилися, що добувачка

лишається на кораблі.

— Так, — погодився Вест, ухопивши кухоль. Обличчя виснажене, змарніле, хвилясте волосся зачесане за вуха. Він сьорбнув чаю, поставивши лікті на стіл, і зиркнув на мене. — А ще погодилися, що їй треба перетнути Звуження живою-здоровою.

Я ковтнула, і окріп обпік мені горло. За столом запала тиша, команда перезирнулася, а тоді всі втупилися в мене. Під важким поглядом Веста щоки мені запалали.

Отже, він був у курсі того, що сталося поблизу коралових островів. Принаймні здогадувався. І дав їм це зрозуміти.

Явно не вперше команда позаочі капітана повелася зле, проте ця команда все ж таки була інакша. На «Жоржині» кожен знав своє місце, і суперництва, що його я стільки набачилася на інших кораблях, тут ніби й духу не було.

Вест ковтнув і знову подивився на кожного — і з того, як усі потупили очі, було зрозуміло, що до них дійшло.

Пай щось пробурмотів собі під ніс, а Остер торкнувся його руки двома пальцями, притишуючи. Кухлик завмер біля моїх губ: Остерова рука лягла Паєві на коліно. Це був не дружній доторк товариша по команді. Цей доторк був… ніжний.

Я вдала, ніби не помічаю, зосередилась на намазуванні кусня хліба тоненьким шаром масла і вдумливому кусанні. Схоже, на «Жоржині» Вест і Вілла не єдині мали якісь нестатутні стосунки.

Доснідали мовчки, і нарешті вдалині, на причалі, пролунав ранковий дзвін — сигнал про початок роботи торгового дому. Рипнули стільці: команда єдиним рухом підвелася й застебнула куртки. Я хутенько допила чай і поквапилася за ними до важких дерев’яних дверей.

Вест широко крокував попереду, за ним туманними вулицями Дерна вервечкою рухалися підлеглі. У ранковому серпанку золотаве волосся капітана здавалося ще світлішим, пасма вибивалися з-під капелюха й падали на очі.

Не тільки ми прямували на східну окраїну поселення. Схоже, з усіх боків до торгового дому, що тулився на краю пристані, тяглися охочі. Усе так само, як я бачила колись давно, тільки тоді мене всередину не пускали. Поки батькова команда гендлювала, я чекала в гавані.

Ми пірнули крізь низенькі дверцята в задимлений склад. Там уже тісно набилося крамарів і купців, усяк зі своїми ятками з дощок і парусини. Зачувся різкий свист, Вест задрав голову, виглядаючи в натовпі Геміша. Той помахав нам, і ми посунули за капітаном до нього, проштовхуючись на інший кінець просторої зали крізь розпашілі тіла.

— Покидьки Солонокровні!.. — буркнула Вілла, зиркаючи на торговця в підбитій оксамитом куртці, який протискався нам назустріч.

Команди з Безіменного моря було так само неважко відрізнити, як і кораблі. Акуратні зачіски, чистенько виголені мармизи, ошатний одяг. Мали вигляд доволі легковажний, ніби їм ніколи не доводилося красти, махлювати чи брехати, щоб звести кінці з кінцями. Тому вважалося, що

Солонокровні надто тендітні для життя на Звуженні.

Товари, вивантажені з «Жоржини», уже розклали, і Гемішева куртка випиналася на стегнах від гаманів із монетою, розвішаних на ремені. Вест віддав йому гросбухи, вони хутко перекинулися кількома словами, і ми рушили до південно-східного кутка торгового дому.

Чиясь рука вхопила мене за рукав, проштовхнула крізь натовп, і я почула, як Вест крізь зуби процідив:

— Тримайся мене.

Купці махали руками й перекрикували одне одного, та Вест проминув їх і рушив просто до чоловіка, який, схоже, саме на нас і чекав.

— Ви спізнилися на день, — буркнув той, окинувши нас поглядом і нарешті втупившись у Геміша.

— В останньому порту нас затримав шторм, — відказав Вест.

Я зиркнула на нього: збрехав — навіть не скривився. На Джевалі вони не затримувались. І ніде вони не затримувались. Але нащось загнули гака в дорозі, рушили до коралових островів.

Вест розкрив долоню, і Геміш вручив йому мішечок, набитий монетою.

— Двісті шістдесят п’ять мідяків. — Вест простягнув гроші незнайомцеві.

— І все? — перепитав купець із кам’яним обличчям.

Вест нахилився до столу, готовий кинутися в суперечку.

— Сидр у будь-якому порту так просто не продати, як тут. Ти сам у курсі.

— Або ви прибираєте до кишені мої прибутки. — Той витріщився на Геміша, постукуючи по столу купецьким перснем, на якому красувалося смугасте тигрове око: знак Хлібної гільдії.

Вест зміряв партнера пильним поглядом, і на мить здалося, що гамір у приміщенні погучнішав.

— Не довіряєш продаж нам — наймай когось іншого! — Розвернувся й покрокував геть.

— Чекай, — зітхнув той. — Два кошики на «Жоржину»! — буркнув помічникові, що стояв позаду. — Тільки не думайте, що вам так просто зійшло те, що ви вчинили на Совані. Останні три дні тільки й чуток про