Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Вест завмер, незворушним обличчям на мить щось майнуло.

— Не розумію, про що ти.

Пай із Віллою перезирнулися за спиною Веста — і штурман посунувся на крок ближче до капітана, сягнувши рукою до ременя з ножем.

Купець нахилився і притишив голос:

— Тут, у Дерні, ми заодно. Та тільки-но спробуйте утнути щось схоже — і волітимете втрапити в лапи морських демонів, ніж зазнати тої кари, що вас настигне.

Вест поволі насупився.

— Я вже сказав: не розумію, про що йдеться.

Купець посміхнувся й відсмикнув ряднину, якою були накриті ящики з сидром. Вест згідно кивнув.

А той уже перемкнувся на Віллу — і витримав багатозначну паузу, ковзнувши поглядом від її коміра до обличчя і завваживши опік.

— А ти, Вілло, я чув, у халепу вскочила.

Її обличчя лишилося кам’яним, тільки плечі ледь помітно здригнулися.

— Два тижні. — Вест простягнув долоню, різко міняючи тему розмови.

— Два тижні. — Купець потиснув йому руку, і ми рушили проходом назад, не перемовившись більше жодним слівцем.

Я позирнула через плече: купець так і проводжав нас поглядом звужених очей. У вантажному трюмі були й товари, позначені символом торгового дому Сована, тож я розуміла, що «Жоржина» там побувала. І хай що вони там утнули — слава докотилася й до Дерна. Якщо це корабель-примара, то хтозна, що там могло статися.

Я намагалася не відставати, триматися на ногах, коли мене штовхали, і не віддалятися від Веста більше ніж на фут. Інакше натовп зніс би мене хтозна-куди. Капітан уже торгувався з іншим купцем, а глянувши на ятку, що стояла трохи віддалік, я побачила, як Остер щось вимінює в торговця коштовностями. У кулаці — червоний гаманець із тих, що роздав команді Вест.

Позаду мене Вілла просто біля проходу сперечалася з якоюсь жіночкою, тримаючи кілька блискучих каменів, схожих на аметисти. На столі перед ними лежав другий червоний гаманець.

Вест піймав Остерів погляд, кинутий понад моєю головою, і кивнув на Віллу.

— Не випускай її з уваги.

Остер кивнув і підсунувся до товаришки. Я роззирнулася. Приміщення було набите грошима й тілами. Проґавити гаманця, пристебнутого до стегна, — секундне діло. І справді, у Дерні не бракувало тих, хто заробляв собі на прожиток у торговому домі саме в такий спосіб.

Я торкнулася власного ременя зі вшитою кишенькою, куди сховала останні кілька мідяків. Пай, пересуваючись від ятки до ятки, шарив поглядом на всі боки, а я аж врізалася у Веста, коли той різко спинився. Його увагу привернув чоловік, що тулився до бічної стіни, спершись на раму закаляного віконця.

— Стій тут, — промурмотів Вест і зник у натовпі.

Підійшовши до того невідомого біля вікна, капітан зняв капелюха, пригладив волосся, і вони про щось зашепотілися.

— Хто це? — поцікавилась я, вдивляючись у їхні таємничі постаті.

Пай змовчав, проте не зводив очей з Веста: видно було, що йому не менш цікаво, ніж мені.

До нас долучилася Вілла з перекинутим через плече жмутом рибальських гаків; Остер ішов за нею назирці.

— А де він?.. — Вілла роззирнулася.

— Почім брала? — Пай тицьнув у гаки.

Пильнуючи за ним, я помітила, як він ступив до боцманки, затуляючи те вікно. Він відвертав її увагу. Прикривав Веста, сам не знаючи навіщо. Тепер, коли я про це подумала, мені здалося, що вони всі так чинили.

Вілла дістала з кишені й віддала йому аркушик паперу, а спустілий червоний гаманець сунула

назад. Тут я й зрозуміла, що вони роблять. У тих гаманах були не монети, а коштовності. У кожному потрошки. Кожен із членів команди брав по штучці-дві за раз і збував різним торговцям дрібними партіями.

Продавати піропи поштучно на Джевалі — це одне. Утім, для того щоб по-справжньому гендлювати коштовностями, потрібно мати спеціальний дозвіл від Торговельної ради, а що вони його мають, я сумнівалася. Мало в кого на Звуженні був такий дозвіл: усю цю торгівлю контролювали потужні монополісти з Бастіана.

Приховувати нелегальні оборудки за ширмою торгівлі великими партіями будь-чого, крім коштовностей, — метод вдалий. Трошки там, трошки тут — ніхто й не помітить. За кожним камінчиком ніхто голови не повертатиме. Схоже, таке вони чинять у кожному порту, і в корпусі корабля схований не один такий гаманець.

Якби їхній корабель був примарою на службі в Сента, дозвіл вони достоту мали б: він би про це подбав. Дозволу в них не було, і це означало одне: вони самі приторговують наліво й не фіксують своїх оборудок у документах.

Геніально. І водночас дико й по-дурному.

Вест проштовхався до нас, нічого не пояснив, і ми рушили до наступної ятки, де перед тацею дорогоцінних каменів і чушок розплавленого металу сидів старий. Онікс у його персні повідомляв, що це купець, який спеціалізується на коштовностях. Для здобуття такої відзнаки гільдія вимагала десятирічного навчання, та й після нього не факт, що отримаєш. Ці гільдії — такі само горлорізи, як і власне торговці. Якщо вітрильного майстра, чи корабела, чи продавця коштовностей ловили за провадженням справи без відповідного персня, це вважали злочином, за який загрожувала смертна кара.

На шальку бронзових терезів упав яскравий промінчик із вікна: чоловік поклав на неї три необроблених смарагди.

— Весте, — кивнув вітально. — Піропи?

Ага, ось де він скидає піропи. І якщо я маю рацію щодо їхньої системи, то спродає потроху за чисту монету. Стільки, щоб ніде не фіксувати. Це, мабуть, єдина його неприхована взаємодія з купцем, що займається коштовностями.

Вест сунув руку по мішечок, і старий розклав мої гранати на акуратно розправленій на столі скатертині.

— Де ти береш такі камінці? За останні кілька місяців ти напродавав мені кращих екземплярів, аніж мені трапилися в решти гендлярів за кілька років.

Я не втримала самовдоволеної посмішки, коли він підніс найбільший камінь і задивився, як міниться крізь нього світло.

— Якщо наступного місяця привезеш таких, можу ще підняти для тебе ціну. Тут один ювелір робить із ними нові штуки.

— Це останні, — відповів Вест. — На Джевал ми більше не ходитимемо.

Я здивовано зиркнула на нього. Коли спродавала Вестові свій вилов на бар’єрних островах, він