Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Зсссі! Легкої тобі води!

Корчмар розплющив підбите око.

— Киш звідси! — Зсссі відмахнувся від набридливих рибок, які намагалися знайти щось їстівне у кучерявому волоссі на грудях трактирника. — І тобі того ж… цей… легкої води…

Око знову заплющилося. Жабур під брудною стелею заколивався від заливчастого свисту.

— Чого це він? — запитав здивований Мозя.

— Заснув і хропе… — висловив здогад Флоквел. — Може, розбудити?

— Авжеж, дрихне… — підтвердив Тссст. — А навіщо будити? Сідаймо та чекаймо у куточку. Хоча я б чекати не став, слово честі. Не подобається мені, як Цсц поводилася… Ой, як не подобається!

З комірчини випливла служниця. Вона була зовсім не схожа на господаря, охайно вбрана та чепурна. На її милому личку сяяла приязна усмішка.

— Ой, Тссст! — на щічках від усмішки з’явилися дві гарненькі ямочки. — Де ти був? Не бачила тебе невідь скільки! Вже й скучила…

— Легкої води тобі, Осссі. Це мої друзі. Вони з-за Чорної Прірви.

— Що-небудь замовите? Ви довго добиралися до нас?

Тссст кинув безпорадний погляд на Мозю, потім на Флоквела. Той одразу зрозумів, у чому справа, поліз до кишені, витяг мушлю та м’яко зронив її на шинквас. Набрякле корчмареве око відразу широко розплющилося. Він спритно підбив мушлю хвостом, миттєво спіймав її й запхнув до своєї бездонної кишені. Довгі пасма латаття, що тягнулися до самої стелі, ледь колихнулися від цього блискавичного руху. Усе було зроблено так швидко, що жоден відвідувач не встиг навіть оком змигнути.

— Спритно! — захоплено пробурмотів Мозя.

— У нього реакція на гроші краща, ніж у мене на удар у щелепу! — підтримав друга Флоквел.

— Прошу вас… — люб’язно запросила до столу Осссі.

Флоквел і Мозя попрямували до столика у кутку, але Тссст, не погоджуючись, похитав головою:

— Краще там, — він показав на столик біля дверей на кухню.

Флоквел скривився, Мозя здивовано знизав плечима. Що ж там кращого? Будуть постійно швендяти на кухню, заважати… Але Тссст твердо стояв на своєму, і друзям нічого не залишалося, як погодитися. Коли Осссі, отримавши замовлення, пішла на кухню, Тссст тихенько просвистів Флоквелу на вухо:

— Звідси можна дременути крізь вікно чи через кухню. А в кутку нас схоплять, як шестинога у норі.

Флоквел кинув погляд на вікно:

— Ага… Зрозуміло.

З’явилась Осссі. Вона плавно наблизилася, несучи в руках кілька синявих мушель. Рухи її були такі гарні й ритмічні, що Флоквел мимоволі замилувався дівчиною.

— Ваше замовлення, дорогі гості.

Вона стояла обличчям до вікна, і Флоквел побачив, що її очі раптом широко розплющилися чи то від переляку, чи то від подиву. Він схопився. За ним, відчувши недобре, підхопився і Тссст. Він усе зрозумів одразу:

— Промедаї!!! Це Цсц! Я попереджав! Мерзенна стара! Тікаймо!

Одним рухом він опинився за шинквасом. Спецагенти не так спритно, але все ж таки швидко, кинулися за ним. Зсссі свистів собі уві сні, наче нічого й не відбувалося. Двері розчахнулися, і до корчми увірвався хижий на вигляд промедай. Голова іншого вже стирчала у вікні. У роззявленій пащеці виблискували гострі, наче голки, зуби.

— Де вони? — загрозливо запитав той, що стояв у дверях.

— Хто? — здивовано запитала Осссі.

— Не вдавай, що в тебе мізки, наче у сухопера! — гаркнув той, що стирчав у вікні.

— Агов! — крикнув з-під стелі господар таверни. — Вони пішли крізь задвіркові двері. Туди… — Він тицьнув пальцем за шинквас.

— Ох!.. — сіла на найближчий стілець Осссі.

Промедаї кинулись у бік кухні, на ходу показавши дівчині кулака та гострі ікла. Першим плив великий промедай з могутніми руками. Він не став відчиняти двері, а просто розніс їх на друзки гострою головою. Довге тіло наполовину увійшло у пролом, але раптом стрімко вилетіло назад. Залишки дверей розчахнулися, й у дверному отворі показався Флоквел.

— Як погано ти вихований! Двері треба відчиняти, а не вибивати! — насмішкувато кинув він.

Другий промедай прожогом кинувся на голушкоїда. Флоквел схопив його за руку і крутнув, наче накручував на тіло промедая мотузку. Той на мить утратив орієнтацію. Флоквел одразу скористався цим і викинув промедая у вікно. У цей час отямився перший служник великоглавів. Він голосно свиснув і кинувся на Флоквела. Той м’яко присів, невловимим рухом зачепив його за руку та хитрим прийомом смикнув донизу. Промедай із силою гепнув головою об підлогу, свиснув і затих. Флоквел підняв його і також викинув у вікно.

Перелякана Осссі стояла у кутку, притулившися спиною до стіни. Зсссі не встиг змінити пози, але очі його були широко розплющені, і в них можна було прочитати величезне задоволення. Бодай хтось дав відсіч цим негідникам, які витягли з його кишені силу-силенну грошей.

— Хвацько ви їх… Я, наприклад, отримав величезну насолоду. А за те, що я отримав, я звик платити, — шинкар витяг із кишені мушлю, яку кілька хвилин тому отримав від Флоквела, і кинув йому її на долоню, — до того ж ви нічого і не з’їли.

— Тримай. Це тобі за те, що пережила, — Флоквел сунув мушлю дівчині у долоньку, погладив по плечі та зник за поламаними дверима.

— Йдемо звідси, — сказав Тссст, — з двома ви впоралися, а їх зараз припливе зо два десятки. Тоді біди не минути. А Цсц… Вона все набрехала. Побачила, скільки у вас грошей, і набрехала.

Трійця щодуху попливла навтьоки. Вони кривуляли поміж стебел жабуру, що тягнулися високо вгору, і далі й далі відпливали від корчми. Раптом далеко позаду вони Почули незрозумілі звуки, наче хтось цокотів двома камінчиками.

— Це промедаї! — тривожно сказав Тссст. — Вони здійняли тривогу. А спритно ви їх! Вони навіть свиснути не встигли.

Флоквел лише посміхнувся і знизав плечима. Не буде ж він розповідати водоживу з планети Сцо про те, що пройшов спеціальний курс міжгалактичної універсальної боротьби хус. Курс був важкий, зате і результати наявні. З трьома чи чотирма промедаями він точно впорається, але якщо їх буде більше… Ну, Мозя ще допоможе, він також не слабкий хлопець. Стріляє душе влучно, але стріляти дозволено лише у найгіршому випадку, коли є пряма загроза життю. А при виконанні завдання на планетах, де існує розумна чи умовно-розумна цивілізація, застосування зброї обмежено ще більше.

— Мозю, здається мені, що ми робимо щось не те.

— Чому?

— По-перше, на піску все ж таки не було жодних слідів. Коли б хлопчик потрапив на острів, він би обов’язково де-небудь та якісь сліди залишив. Адже на піску слідів