Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

Подарована старшиною штуковина виглядала як шматок тонкого дроту з якогось нержавіючого сплаву, вигнутого дивним способом. Петля — не петля, пружина — не пружина. Але якщо на неї натиснути у певний спосіб, із замка звільнявся гострий кінець.

— Ангельська шпилька, — таємничим пошепки сказав Змій, вручаючи подарунок Весту. — Сховай так, щоб ніхто з офіцерів не помітив, бо відберуть.

— Сховати, я зможу, але що мені з цим далі робити?

— Працює шпилька дуже просто. Як тільки відчуєш, що в голові запаморочилося і втратив просторову орієнтацію, виймай і штрикни себе… не має значення куди. В м'якоть, одним словом. Відразу отямишся. А ще як судома прихопить. Теж добрий засіб… Зрозумів?

— Так, дякую, — кивнув Вест. — А чому ангельська?

— Цього вже ніхто не пам'ятає, — знизав плечима Змій. — Може, їх вручали плавцям разом із бойовим псевдонімом? Як колись хрестик дитині на шию вішали, вибираючи ім'я. Старожитні полюбляли символіку. Гаразд, боєць, вільний. Іди в розташування орти.

— Я ж на карантині...

— Вже ні. Після розмови з тобою одабаші Хмель подзвонив нашому підполковнику, і ефенді наказав виписати тебе. Тож ти, боєць, уже майже півгодини цілком здоровий і, у зв'язку з цим, порушник внутрішнього розпорядку. Я зрозуміло кажу?

— Так точно...

— Тоді, курсанте, слухай мою команду!

Вест схопився і встав «струнко».

— Відставити… — посміхнувся старшина. — Давай, хлопче. Шуруй до себе. І це, якщо захочеш побачитися з подружкою, то я зазвичай йду на двір після шістнадцяти. І затримуюсь там години на півтори…

— Дякую, ага.

— Нормально, хлопче…— старшина погладив кінчиком пальця медичну емблему на петлиці. — Змій не тільки хитрий і отруйний гад, він ще й мудрий.

З поверненням у рідні пенати Вест підгадав якраз на обід. У тому сенсі, що вся орта зібралася в казармі, чекаючи найулюбленішого всіма курсантами сигналу. Окрім команди «відбій», звісно.

Звичайно не обійшлося без здивовано-радісних вигуків, дружніх потисків рук і поплескування по спині. Особливо старався Стас, радіючи поверненню друга. І це було особливо приємно, адже він єдиний реально втрачав від одужання Веста, оскільки більше не міг користуватися вранці його простирадлом.

— Ну, як ти? — репетував Стасик просто у вухо Климуку, щосили здавлюючи в обіймах. — І ні фіга не схуд… — зауважив здивовань. — Цікаво?.. А казали, що після отруєння там тебе тримають на якійсь неймовірній дієті. Типу, півтора зернятка на день. Брехали, так? — і, не чекаючи відповіді, швидко продовжив далі, старанно підморгуючи. — Слухай, а чого ви там таке з Тонею зжерли нишком?

Так ось чим пояснили медики тимчасову відсутність кількох курсантів.

— Тебе справді цікавлять подробиці мого лікування? — нетерпляче скривився Вест. — Хочеш послухати про клізми, промивання кишечника та аналіз блювотної маси?..

— Зав'язуй, — товариша аж пересмикнуло. — Не перед обідом.

— Тоді, думай, перш ніж питати.

— Зрозумів, не дурень... — Стас усміхнувся. Цей хлопець взагалі не міг залишатися сумним або серйозним довше ніж два-три вдихи. — До речі, про тебе весь час Ниточка питала. Дістала вже всіх: «Коли випишуть і коли випишуть?» Я їй кажу: «Сходи в санчастину і спитай сама», а вона, на кшталт: «Незручно», і червоніє. А чого тут незручного?

— Ниточка?

— Гей, хлопче! Ти отруївся чи оглух? Я ж виразно сказав. Ни-точ-ка! Повторити?

— Та перестань блазнювати. Я просто здивувався.

— Чого?

Стас навіть рота на мить стулив. Але не надовго.

— Ти, типу, хочеш сказати, що не помічав, як дівчисько по тобі сохне.

— Ну, чого ти вигадуєш, весь час? — обурився Вест. — От же базікало. Дивись, перечепиться хтось через твого язика і наступить. Занадто він довгий.

— Я базікало?! — обурився Стас і негайно схопив однокурсника, що проходив повз нього. — Карпе, ну-но, скажи, хто в таборі не знає, що Ниточка за нашим Вестом сохне.

У відповідь Юр Карплюк лише знизав плечима.

— Ось чув?! — Стас переможно підняв перед носом товариша вказівний перст.

— А чого вона...

— Дякую, Карпе, далі ми самі… — Стас розвернув однокурсника і легким поштовхом у спину відправив колишнім маршрутом. — Ну ти тупий, Вест. Слухай, може, тобі назад у санчастину повернуться? Поки що не пізно? А то дуже неприємний діагноз вимальовується. Глухий, підсліпуватий і кмітливість на нулі!

— А у вухо?

— Аргумент, — погодився Стасик. — Весте, ти чого й справді не наздоганяєш? Ниточка та Тоня подруги. Справжні. Як ми з тобою.

— Типу, сваряться весь час?

— Типу, хлопця одна в одної не відбиватиме! — розлютився товариш. — От тільки не збагну, що вони в тобі такого розгледіли? Особисто я з таким лопухом навіть за подвійний компот зустрічатися б не став.

— Я теж, — кивнув Вест.

Хлопці засміялися і потиснули руки.