Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

— А мені ворожили, — додає він та одразу ж складає долоні. — Знаю, звучить божевільно — повір, я думав, що це жарт — але якась жінка ворожила на одній вечірці. Вона говорить, що тільки ідіоти читають на картах трагічні новини.

— Гадаєш, слід сходити до ворожки, аби дізнатися про свій істинний шлях? — здається, останнє, що мені потрібно, — це гратися зі ще однією космічною енергією.

— Ну, може, це щось у тобі похитне, — він мило знизує плечима. — От у мені, здається, похитнуло.

Жінка, яка проходить повз, випадково зачіпає мене ліктем, і гарячий сидр вихлюпується зі стаканчика прямо мені на руку. Я сичу від легкого опіку.

— Тут завжди так? Не думала, що решта мешканців Парк-Сіті так само затягують із ялинками, як і ми, — схиляюся, злизуючи з пальця солодкий напій. Мені не складно таке уявити, а от Ендрю потрібно роззирнутися.

— Схильний вважати, що більшість цих людей тут не живе, а так само приїхали у відпустку, того й скуповують ялинки в останню хвилину, — він засовує руки в кишені. — Тато вічно жаліється, що в місті о цій порі якась божевільня.

— На стоянці, мабуть, справжнє жахіття. Чому ми щороку не просимо їх висадити нас?

Ендрю дивиться на мене так, ніби це було тупе запитання. «Ми робимо це, тому що робили так завжди, — говорить його погляд. — Така традиція». Скільки ще речей ми робимо бездумно лише тому, що звикли їх робити? Однакові страви щоразу, ті ж самі ігри щоночі в тих же командах. Незмінні пісні. Я — найгірша серед нас усіх, бо ніколи не хочу кинути жодну з традицій.

Усвідомлення вражає мене, ніби в мізках ввімкнули світло.

Святкова музика грає над головою, Ендрю задоволено мугикає поряд. Дивлячись під новим кутом, я роздумую, чи не душить і його передбачуваність свят — якщо ми всі не задихаємося від цього.

— Чи існує традиція, яку ти ненавидиш? — запитую. — Снігові фігури, санчата, всі ті ігри?

Він секунду роздумує, а потім відповідає:

— Я обожнюю санки й не відчуваю ненависті до всього іншого. Проте згоден, іноді хочеться трохи все… перемішати. Ми робимо однакові речі все своє життя, — наблизившись до красивої симетричної дуґласії[18], він тицяє на неї. — Як щодо цієї?

Я шморгаю носом і хитаю головою.

— Знаю, мама з татом обожнюють приймати гостей, — провадить Ендрю, проходячи далі, — але хіба тобі ніколи не хотілося сісти в літак і зробити щось абсолютно дике? Полетіти в Грецію чи зустріти Новий рік у Лондоні? — перш ніж я встигаю відповісти, він показує на іншу ялину. — Може, ту?

— Ні…

— Ти про дерево чи про щось абсолютно дике?

Я усміхаюсь:

— І про те, і про те. І про Новий рік у Лондоні теж. Гм-м-м. Чи зібрались би ми всі разом за такого вигаданого сценарію?

Очі Ендрю сяють, і спиною пробігає дивний холодок. Клянуся, він ніколи не дивився на мене ось так, ніби бачить уперше.

— Звичайно.

— Добре, тоді звучить неймовірно. Навіть якщо хижка — моє улюблене місце на Землі, я починаю думати, що трохи мішанини не завадить. Може, ми повинні робити різні речі, бо любимо їх, а не тому, що завжди так робили, — замовкаю, обережно формулюючи в голові наступне запитання. — Ендрю?

Він підіймає обличчя до неба, насолоджуючись виглядом височенного дерева. Кружляючи, з хмар почали сипатися крихітні сніжинки.

— Що?

— Хижка потребує багато роботи, чи не так?

Усмішка Ендрю зникає. Він знов повертається до мене.

— Є таке.

— Наприклад?

— Потрібно відреставрувати підлогу, — каже він. — Пофарбувати споруду всередині й зовні. Більшість електричних приладів за віком такі, як я. Ще необхідний новий дах.

— Скільки він коштує? — куля страху прокочується в моєму животі.

— Згідно з нашими скромними підрахунками — дванадцять тисяч доларів, — виголошує він. Отже, вони розглядали це. — Якщо ми покладемо кедрову черепицю, як і було від початку, то доведеться вартість подвоїти. Не кажучи вже про те, що більш як одне оздоблення варто замінити, раз вже ми починаємо все оновлювати.

Святий Боже.

Я вирішую відкритися й запитую прямо:

— Твої батьки хочуть продати будинок, хіба ні?

Ендрю навіть не прикидається здивованим:

— Гадаю, що так.

— А ви з Тео цього хочете?

Він обережно маневрує між двох дітей, що граються у квача навколо ялинки.

— Я — ні, але я в Денвері. Не думаю, що можу вмовити їх утримувати хижку, коли сам не поряд і не можу допомогти. Тео щойно викупив землю в Огдені. Він скоро будуватиметься й не зможе проводити з нами багато часу. Мама з татом вже не такі гнучкі та енергійні, як раніше. Для них це лише зайвий клопіт.

— А навіщо їм клопотатися, якщо ми всі тут?

Ендрю зупиняється й опускає очі на мене.

— Ви в Каліфорнії, а Кайл та Аарон — у Нью-Йорку.

— Я мала на увазі, що ми могли б якось допомагати протягом року.

Волосся Ендрю неслухняно вибивається з-під в’язаної шапки, і коли його погляд зупиняється на мені, відчуваю запаморочення від палкого захоплення.

— Тато гордий, — говорить Ендрю, швидко глянувши через моє плече, аби, як я припускаю, впевнитися, що Рікі немає поряд. — Він не любить просити про допомогу і не вміє приймати її. Особливо від нас, дітей.

Я знаю, що це правда; навіть можу пригадати часи, коли була меншою, а Рікі наполягав, щоб мама не готувала, коли перебувала в хижці — ніби це її зупиняло. Але я не маю на увазі просто допомогу від наших батьків. У мені сидить звір, що виштовхується крізь шкіру зсередини, намагається видряпатись на поверхню. Я більше не хочу бути дитиною.

— Проте ми не діти.

Погляд Ендрю ковзає нижче, і я не упускаю з виду, як він спиняється на моїх губах.

— Ми вже давно не маленькі.

Ефект цих буркотливих слів схожий на вплив міорелаксанту[19].

— Знаю, твої батьки — гостинні. Вони люблять піклуватися про всіх нас. Але ми вже з цього виросли.

Він повертається та крокує далі.

— Так говориш, ніби твоїм батькам не подобається їхня роль.

Інстинктивно й навіть попри те, що це прозвучало з вуст Ендрю, заступаюся за них:

— Ти знаєш, мама — неймовірна, а ще люто обожнює оберігати. Проте їхні стосунки завжди були хаотичними, тож важко іноді рухатись уперед.

— Ми ніколи не говорили про той факт, що твої батьки розлучені й усе ще приїжджають сюди кожного року.

— Мамин чоловік, Віктор…

— Чоловік, який не святкує Різдво з дружиною? — лукаво шкіриться Ендрю.

— Оце й цікаво. У нього дві доньки, які мають свої сім’ї. Вони