Читати книгу - "Кінь і його хлопчик"

Врешті-решт Аравіс вдалося переконати подругу, що вона і справді має на думці те, що каже. Вивести коней через Північну браму, а потім довести їх до долини Гробниць було зовсім нескладно. Нікому й на думку не спало б зупинити гарно вдягненого конюха, що веде двох коней – одного бойового, а іншого – осідланого для пані – вниз до річки, а Лазаралін мала чимало конюхів, яким можна це доручити. Важче було вирішити, що робити самій Аравіс. Вона запропонувала, щоб її понесли у паланкіні з запнутими фіранками, але Лазаралін пояснила їй, що паланкін використовують тільки для пересування в межах міста, тож якщо вона спробує проїхати крізь браму, це, безумовно, збурить зайві запитання.

Роздумували вони досить довго – і тим довше, що Аравіс коштувало чималих зусиль не давати подрузі відволікатися, коли зрештою Лазаралін радісно сплеснула в долоні та промовила:

– О! А ось що я думаю! Є один спосіб вислизнути з міста поза брамою. Сади тісрока – хай будуть вічними його літа! – простягаються аж до води, і там, в одній зі стін, є хвірточка. Користуватися нею, звичайно, можуть лише мешканці палацу, але… ти ж знаєш, люба… – вона захихотіла, – ми хіба що не мешкаємо там. Мені здається, тобі дуже пощастило, що ти зустріла саме мене. Вельмишановний тісрок – хай будуть вічними його літа! – такий ласкавий до нас. Нас запрошують до палацу майже щодня, він – мов друга домівка. Я люблю всіх тих милих принців і принцес до нестями і просто обожнюю принца Рабадаша. Я можу зазирнути туди, до тутешніх пані, коли мені заманеться: чи то вдень, чи вночі. Тоді чому б нам не прослизнути туди, коли стемніє, і не провести тебе крізь ті дверцята? Там завжди є декілька прив’язаних плоскодонок. І навіть якщо нас спіймають…

– Тоді все буде втрачено, – розпачливо перервала її Аравіс.

– Ох, люба! Не турбуйся ти так, – заспокійливо промовила Лазаралін. – Я хотіла сказати, що, навіть якщо нас хтось і спіймає, всі вважатимуть, що то лише одна з моїх шалених витівок. Мене вже там досить добре знають. Ох, якось… послухай лише, люба, це страшенно смішно…

– Я маю на увазі, що для мене все буде втрачено! – різкувато урвала її Аравіс.

– А… і справді… авжеж… Я тепер збагнула, що ти мала на увазі, люба. Що ж, чи є в тебе якийсь інший план?

Іншого плану в Аравіс не було, і вона відповіла:

– Ні. Ми повинні ризикнути. Коли вирушаємо?

– Тільки не сьогодні, – похитала головою Лазаралін. – Авжеж, не сьогодні. Сьогодні ж велика вечірка (я повинна братися за зачіску негайно ж!) і увесь палац від ліхтарів буде, мов у вогні. І народу буде багато! Доведеться відкласти все на завтрашню ніч.

Новина та не припала Аравіс до смаку, та робити нічого. Пообідній час тягнувся, мов нуга, і коли Лазаралін, зрештою, подалася на вечірку, Аравіс зітхнула із полегшенням: надто вже вона втомилася від хихотіння, балачок про сукні та вечірки, весілля, заручини та інших пліток. Вона рано пішла спати й ось на це не мала жодних нарікань: приємно було знов спати на подушках та чистих простирадлах.

Наступний день виявився схожим на попередній: Лазаралін усе ніяк не бажала дотримуватись своєї обіцянки й торочила Аравіс, що Нарнія – країна вічного снігу та льоду, заселена нечистою силою та злими ворожбитами, та й сама Аравіс божевільна, коли й справді збирається туди податися.

– І ще й з якимось селюком! – розпиналася Лазаралін. – Люба, тільки подумай! Це ж несмак.

Аравіс і сама чимало про це думала, але до того часу вже геть втомилася від легкодумства Лазаралін і чи не вперше збагнула, що подорожувати із Шастою було значно веселіше, аніж вести світське життя в Ташбаані. Тож вона відповіла:

– Ти забула, що я теж стану «ніким», як і він, щойно ми дістанемося Нарнії. Та й у будь-якому разі я вже дала йому слово.

– Тільки подумати… – майже плачучи, промовила Лазаралін, – якби ти мала хоч трошки здорового глузду, ти б стала дружиною великого візира!

Аравіс лише мовчки вийшла до стайні – нишком перекинутися слівцем із кіньми.

– Ледве зайде сонце, ви повинні піти із конюхом, – напучувала їх Аравіс. – Більше ніяких клумаків. Вас знову осідлають та загнуздають. У підсідельній торбі Гвін має бути їжа, а ти, Ігого, потягнеш бурдюки з водою. Конюху наказали дозволити вам напитись вдосталь на протилежному боці моста.

– А потім – на північ, до Нарнії! – схвильовано прошепотів Ігого. – Але що нам робити, якщо ми не знайдемо Шасту серед гробниць?

– Чекайте на нього там, – наказала Аравіс. – Сподіваюсь, ви гарно облаштувались?

– Як ніколи раніше! – радісно вимовив Ігого. – Але якщо чоловік твоєї подруги-реготухи платить своєму головному конюху за те, аби він добував найліпший овес, то його дурять, мов немовля.

Аравіс та Лазаралін повечеряли в кімнаті з колонами.

Десь за дві години вони були зібрані та готові. На Аравіс одягли сукню з тих, у які вбираються найулюбленіші рабині в багатих маєтках, а обличчя прикрили серпанком. Домовились, що, якщо хтось почне питати, Лазаралін вдасть, ніби веде Аравіс на подарунок одній із принцес.

Із замку дівчата вийшли пішки, а вже за кілька хвилин опинились біля воріт палацу. Авжеж, там чергували вартові, але офіцер знав Лазаралін досить добре, тому лиш скомандував солдатам: «Струнко!» і чемно привітався. Не гаючи часу, подруги прослизнули до зали з чорного мармуру – тут і досі снували придворні, раби та інший люд, проте дівчатам то було тільки на руку – у натовпі їх важче помітити. Вони пройшли до зали з колонами, звідти – до зали зі статуями, а далі повз колонаду проминули величні мідні ковані двері тронної зали. Розкоші навколо важко було б і словами змалювати, хоча дівчата мало що могли розгледіти у тьмяному світлі ліхтарів.

Незабаром вони вийшли до доглянутого саду, що сходинками спадав униз, і спустилися до старого палацу. Сутеніло, вони йшли уздовж коридорів, тьмяно освітлених вмурованими в стіни смолоскипами. Далі коридор роздвоювався, і Лазаралін нерішуче зупинилися, не в змозі вирішити, ліворуч їм іти чи праворуч.

– Чого це ти? Ну ж бо, ходімо! – прошепотіла Аравіс. Серце її шалено калатало, і їй усе марилося, що десь поряд, за рогом, на них може натрапити її батько.

– Ніяк не второпаю… – нерішуче відповіла Лазаралін. – Праворуч нам чи ліворуч… ліворуч, мабуть… Так, я майже певна, що ліворуч. До чого все це весело!

Вони повернули ліворуч та опинились у темному, ледь освітлюваному переході, що невдовзі східцями повів їх униз.

– Усе гаразд, – упевнено промовила Лазаралін. – Я певна, що ми йдемо правильно. Я пам’ятаю ці сходинки.

Раптом попереду засвітився вогник, що швидко наближувався, а ще за мить за дальнім рогом показалися тіні двох людей, що