Читати книгу - "Заборонена зустріч, Ангеліна Кріхелі"

Із цього випливає, що Костя не зовсім брехав мені. Адже він і сам вірив у свою версію розповіді, не бажаючи визнавати участь тата в його житті. Маленький ображений хлопчик усе ще продовжував керувати свідомістю дорослого чоловіка.

— Катюшо, — покликала мене майбутня свекруха, коли вже збиралася йти. — Ти не повторюй моїх помилок... — попросила з теплою посмішкою і сльозами на очах.

Ми обійнялися, і я вийшла.

Не повторюй моїх помилок. У чому саме? Не виходити заміж? Виходити і берегти Костю, не гублячи захоплення його? Чи берегти Ігоря, якого вона вберегти не змогла?

Голова паморочилася від усіх цих думок. Здавалося, що в легенях не вистачає повітря. Усі ці відкриття змусили мене інакше подивитися на кожного з учасників фарсу, що розгорнувся.

Ще гірше відчула себе, коли увійшла до квартири і натрапила поглядом на порожній мольберт. Полотно зникло. На його місці лежав букет хризантем і записка.

Значить, Ігор знову приходив. Що ще він робив у квартирі за моєї відсутності? І що подумав, побачивши портрет? Я не стільки сердилася на нього за цю крадіжку (однаково збиралася подарувати потім), скільки шкодувала, що не бачила його очей у момент впізнавання.

«Заїду завтра. Відмову не прийму. Там і допишеш очі».

Очі. Ось, що не так із портретом. У них не відбилося те глибоке світло, яке вабило мене.

Я сиділа на краю дивана, занурена в туман своїх думок. У кімнаті було тихо, тільки моє дихання звучало голосно, як у порожній галереї, де відлуння слів не знаходило відповіді. Це стан, коли твої почуття плутаються, а розум не може знайти вірний шлях. Намагалася зрозуміти, що для мене важливіше: те, що я відчуваю, чи те, що від мене чекають?

Ігор... Він, звісно, не називав мене своєю, не кликав заміж. Він тримав усе на відстані, наче боявся або сумнівався в тому, що ми обоє можемо бути по-справжньому щасливими. Його мовчання було таким же вагомим, як і його увага. Він не говорив нічого зайвого, не будував обіцянок, але й не йшов. І я не могла зрозуміти, як це. Чому залишає мені вирішувати, що робити з цим, залишає мені ці питання, які я не можу вирішити сама?

А Костя... У нас скоро весілля. Але він ніби не бачить мене як людину, а тільки як частину свого образу. Я була частиною його ідеального світу, створеного для публіки, для успіху. Він знав, як бути привабливим в очах оточуючих, як будувати свою кар'єру, як маніпулювати ними всіма, але щось було не так. Він не знав мене по-справжньому, не бачив, ким я була насправді. Напевно, взагалі ніколи не хотів бачити цього. Він покликав мене заміж, бо це красиво, бо так має бути, а не тому, що відчував щось справжнє. Що як так?