Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

Намагаюся дістати з верхньої полиці святковий чайний сервіз. Я що дарма його перла з орендованої квартири? Ще тиждень тому вагалася, чи насправді він мені такий потрібний, а тепер, бач, згодився.

Не можу дотягтися до потрібних чашок. Я гадки не мала, що сервіз знадобиться так швидко, тому поставила його одразу на найвищу полицю.

Мені на допомогу приходить Олег. Він стає впритул позаду мене, тілом притискається до моєї спини. З легкістю дістає все, що я прошу.

Покінчивши з чашками, Олег не поспішає відсторонитися. Кладе руки мені на поперек, а підборіддям лягає на плече. Звичайний жест для будь-якої закоханої пари, але всередині мене він викликає дивну суперечність.

Я боюся насолоджуватися такими моментами, бо постійно чекаю на якусь каверзу. Боюся повірити, що це більше не гра в сім'ю, що все справжнє. Бо якщо помилюся, потім буде дуже боляче падати.

— Яно, вибач мені ще раз. Я справді забув про їхній візит. Не навмисно.

— Все нормально. Проїхали, — намагаюся не зважати на те, як тіло реагує на нашу з Олегом близькість.

Хоча так сильно хочеться відпустити себе та вільно покласти голову йому на плече. Хочеться стояти отак вдвох і нікуди не поспішати, насолоджуючись теплом одне одного.

Але не можна. В нас гості.