Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Я не люблю нарцисів — надто вони зухвалі, — пирхнула тітонька Мері-Марія, кутаючись у шаль, щоби сховати спину від протягів.

— А чи знаєте ви, пані Блайт, дорогенька, — зловісно промовила Сьюзен, — що сталося з новими ірисами, які ви хотіли посадити в тінистому закутку саду? Вона посадила їх нині, коли ви пішли, на заднім подвір’ї — там, де найбільше сонця.

— Ох, Сьюзен! І ми не можемо пересадити їх, бо вона так образиться!

— Ви тільки звеліть мені, пані Блайт, дорогенька, і я…

— Ні-ні, Сьюзен, лишімо їх поки що там. Згадайте, як вона плакала, коли я натякнула їй, що таволгу не слід було підрізувати до цвітіння.

— Але, пані Блайт, дорогенька… ганити наші нарциси… знані на всю околицю…

— Цілком справедливо знані. Сьюзен, не зважайте на тітоньку Мері-Марію, коли не хочете, щоб з вас і далі всі кепкували. Погляньте, на цій клумбі все ж зійшли настурції. Це так цікаво — коли ти вже й не сподіваєшся діждати паростків і раптом бачиш, як вони пробиваються з-під землі. Я хочу облаштувати маленький розарій у південно-західному кутку. О, мене трепет охоплює від самого слова «розарій». Ви колись бачили таку блакитну блакить неба, Сьюзен? А якщо вечорами слухати пильно, можна почути, як усі струмочки в Глені жебонять, зливаючись у веселій балачці. Сьогодні я хотіла би провести ніч у видолинку, з подушкою з диких фіалок під головою.

— Вам було б там дуже вогко, — терпляче відповіла Сьюзен. Навесні пані Блайт завжди ставала така. Це минеться.

— Сьюзен, — змовницьки прошепотіла Енн, — я хочу наступного тижня відсвяткувати день народження.

— Чом би й ні? — відказала Сьюзен. Звісно, у сім’ї немає нікого, хто народився б наприкінці травня, та чи варто на це зважати, коли пані Блайт хоче відсвяткувати день народження?

— День народження тітоньки Мері-Марії, — вела далі Енн, сповнена рішучості не відступати перед лицем небезпеки. — Гілберт каже, що наступного тижня їй виповниться п’ятдесят п’ять років, і я подумала, що…

— Пані Блайт, дорогенька, невже ви справді хочете відсвяткувати день народження цієї…

— Полічіть до ста, прошу вас… мила Сьюзен, полічіть до ста! Вона так зрадіє. Подумайте, яке сумне в неї життя!

— Вона сама в цьому винна.

— Можливо. Але Сьюзен, я хочу зробити це для неї.

— Пані Блайт, дорогенька, — погрозливо мовила Сьюзен, — ви завжди були такі ласкаві, що давали мені відпустку щоразу, коли я потребувала. Отож, я відчуваю, що мушу перепочити наступного тижня. Я попрошу свою небогу Гледіс приїхати й допомогти вам. І годі, про мене, Мері-Марія Блайт може собі святкувати хоч дюжину днів народження.

— Якщо ви, Сьюзен, так не хочете брати участь у цьому задумі, я, звісно, відмовлюся від нього, — поволі проказала Енн.

— Пані Блайт, дорогенька, ця жінка сіла вам на карк і хоче лишитися тут назавжди. Вона геть вимучила вас, тримає пана лікаря під закаблуком і зводить нінащо життя дітей. Про себе я не кажу, бо, зрештою, хто я така? Вона сварила, бурчала, шпигала й ображалася, а ви тепер хочете святкувати її день народження? Що ж, коли так… ми закасаємо рукави й зробимо все якнайкраще!

— Сьюзен, ви диво!

Почалося обговорення деталей плану. Сьюзен, погодившись відсвяткувати день народження, воліла, задля честі Інглсайду, підготувати все бездоганно, щоб навіть Мері-Марія Блайт не мала дошкульних зауважень.

— Напевне, Сьюзен, ми влаштуємо ранкове прийняття. Тоді гості підуть удень, і ми з лікарем встигнемо ще на концерт у Лобриджі. Ми збережемо все в таємниці, щоб то була для неї несподіванка. Вона нічого не знатиме аж до останньої миті. Я запрошу всіх тих, із ким вона приятелює тут, у Глені.

— І хто ж то міг би бути, пані Блайт, дорогенька?

— Ну… тих, кого вона принаймні зносить. А ще її кузину з Лобриджа, Аделлу Кері, і декого із Шарлоттауна. У нас буде великий фруктовий торт із п’ятдесятьма п’ятьма свічками…

— …який, звісно, пектиму я.

— Але ж ви знаєте, Сьюзен, що ваші фруктові торти найкращі на всьому острові.

— Я знаю, що у ваших руках, пані Блайт, дорогенька, я тану, як віск.

Минув тиждень, сповнений загадкових клопотів. Весь Інглсайд був перейнятий таємницею. Кожен дав урочисту обіцянку ні словом не прохопитися тітоньці Мері-Марії про свято. Проте Енн і Сьюзен забули, що у світі існують чутки. Увечері напередодні прийняття тітонька Мері-Марія повернулася додому після візиту в Глені й застала їх, утомлених, на сутінковій терасі, де вони сиділи без світла.

— Усе в темряві, Енні? Дивно, як то люди люблять сидіти потемки. Мене темрява завжди гнітить.

— Це не темрява, це сутінки. Світло й темрява поєдналися в любовному союзі, і прекрасний плід його, — мовила Енн радше сама собі, аніж комусь іншому.

— Надіюся, хоч ти сама розумієш, що кажеш, Енні. То що, у вас завтра гості?

Енн випросталася в кріслі. Сьюзен, котра вже сиділа дуже прямо, не могла випростатися сильніше.

— Але… але… тітонько…

— Завжди я мушу про все дізнаватися від чужих, — мовила тітонька Мері-Марія радше скрушно, аніж сердито.

— Ми… ми хотіли, щоб то була несподіванка…

— Не розумію, Енні, для чого вам кликати гостей о цій порі року, коли погода така непевна.

Енн зітхнула з полегкістю. Вочевидь, тітонька Мері-Марія знала хіба те, що прийдуть гості, але не те, як це стосується її самої.

— Я… я хотіла зібрати гостей, доки відцвітуть весняні квіти, тітонько.

— Я вберу свою гранатову тафтяну сукню. Певно, Енні, якби я не почула цієї звістки в селі, твої милі друзі заскочили б мене в бавовняному халаті.

— О ні, тітонько. Звісно, ми попередили б вас завчасу.

— Ну, якщо моя порада щось важить для тебе, Енні, — а часом я певна, що не важить, — то ліпше тобі надалі не бути аж такою потайною. До речі, коли ти не знаєш, — подейкують, ніби то Джеймс жбурнув камінь у вікно методистської церкви.

— То не він, — спокійно відповіла Енн. — Він сказав, що не робив цього.

— Чи певна ти, Енні, що він не бреше?

— Так, — цілком незворушно мовила «Енні». — Джем ані разу в житті не сказав мені неправди.

— Ну, я подумала, тобі слід знати, що кажуть люди.

І тітонька Мері-Марія випливла геть у своїй звичній штивній манері, навмисне зневажливо обминаючи