Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

Вони з Редом мовчки дивились одне на одного. Що зміг зрозуміти Дуґлас? Мабуть, нічого.

— Синку, — почав Ред, але Еббі його перебила.

— Реде, чекай, він не зрозуміє.

— Але ж ми не можемо тримати це в таємниці.

— Він же маленька дитина, — сказала Еббі і запитала: — Любий, скільки тобі років?

Після паузи хлопець підняв два маленьких пальчики.

— Два, — вигукнула Еббі. — Я думала, три, — сказала вона Реду, — але ж йому лише два роки, Реде.

Ред повільно сів на стілець.

— Що тепер? — спитав він дружину.

— Я не знаю, — відповіла вона.

Еббі сіла навпроти чоловіка, а Дуґлас стояв між ними і дивився то на одного, то на іншого.

— У тебе ж залишилися його ключі, — сказала Еббі. — Їдь до нього додому і пошукай папери. Виясни, хто його близькі родичі.

Ред мовчки підвівся, як слухняна дитина, і попрямував до авто. Було чутно, як під’їхала ще одна машина. Це була Пеггі. Вона посигналила, щоб Еббі вийшла забрати Денні.

Того вечора, коли Еббі знову вкладала хлопців спати, Денні спитав: «Мамо?».

— Так, любий?

— А коли цей маленький хлопчик поїде додому?

— Дуже скоро, любий.

Денні крутився біля матері, адже йому треба було лягати спати пізніше. Потім вони вийшли з кімнати, і Еббі дозволила йому ще трохи пограти.

— Він поїде вже завтра? — ще раз спитав Денні.

— Можливо, — відповіла Еббі.

Вона почекала, доки Денні спуститься вниз сходами, а сама повернулася до Дуґласа. Той беззвучно сидів на краю ліжка у своїй смугастій піжамі. Цього дня Еббі купала його у ванній, тому хлопчик мав дуже свіжий вигляд. Вона сіла поруч.

— Послухай, учора я тобі сказала, що сьогодні ти побачиш свого татка. Вибач мені, але він не зможе прийти.

Дуґлас завмер, на якусь мить він навіть перестав дихати.

— Він дуже хотів, — продовжувала Еббі, тепер уже обіймаючи хлопця, — але він не може, і уже ніколи не зможе.

Можливо, малюк зрозумів, можливо, ні, складно було сказати, тому Еббі замовкла і легенько обійняла Дуґласа. Хлопчик був напруженим і сидів дуже рівно. Еббі прибрала руку, але продовжувала пильно стежити за ним.

Через якийсь час Дуґлас ліг у ліжко, Еббі вкрила його ковдрою, поцілувала у маківку і вийшла. На кухні Денні із Дженні сварилися через йо-йо. Лише Менді помітила матір, відірвалася від домашнього завдання і підійшла до неї. Дівчинці було на той момент тринадцять років, і вона намагалася бути у курсі домашніх справ.

— Ти йому сказала? — запитала Менді.

— Як йому можна про це сказати, він ще дитя, — відповіла Еббі.

— А він щось сказав?

— Ні.

— Може, він ще не вміє розмовляти, — сказала Менді.

— Має вміти, — відповіла Еббі. — Просто для нього це важкий період.

— Може, він відстає у розвитку.

— Але я бачу, що він розуміє мене, — відповіла Еббі.

— Мамо, — втрутилася Дженні. — Денні каже, що це його йо-йо, а ти ж знаєш, що своє він зламав, а це моє, скажи йому!

— Припиніть обоє! — відповіла Еббі. Але в цей час двері відчинилися, і до кухні зайшов Ред, він мав дуже втомлений вигляд, а в руках тримав пакунок. Напередодні він зателефонував і попередив, щоб сім’я вечеряла без нього, бо він затримається.

— Що ти знайшов? — запитала Еббі.

Він поставив пакунок на стіл.

— По-перше, його нянька — стара жінка, — почав розповідати він. — Її номер був приклеєний скотчем до телефону. Судячи з голосу, вона занадто стара, щоб доглядати малу дитину. По-друге, вона не знає інших родичів і точно не знає, де його мати. І сказала, що навіть не хоче цього знати і що дитині було краще без неї.

— А якісь інші номери телефону були?

— Так. Лікаря, дантиста і будівельної фірми Вітшенків.

— І жодного виходу на матір? — запитала Еббі. ― Навіть на той випадок, якщо щось трапиться?

— Еббі, люба, вона ж подорожує.

— Ага! Подорожує, скажеш таке!

У пакунку Ред приніс одяг, який вдалося знайти у будинку, дві пластмасові машинки і деякі папери: банківські документи і свідоцтво про народження Дуґласа.

Еббі взяла аркуш.

— Дуґлас Алан О’Брайан, — прочитала вголос вона. — «Батько: Лоуренс Дональд О’Брайан. Мати: Барбара Джейн Еймс».

Вона подивилася на Реда:

— Вони, що, не були одружені?

— Вона могла і не змінювати прізвище, — зауважив Ред.

— Восьме січня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого. Дуґлас відповів правильно, йому два роки, навіть не розумію, чому мені здалося, що він старший? — говорила Еббі сама до себе. — Можливо, через те, що він такий самостійний для свого віку.

— Що будемо робити? — спитав її Ред.

— Уявлення не маю! — відповіла Еббі.

— Телефонувати у соціальну службу?

— Боже збав! — вигукнула дружина.

Ред здивовано подивився на Еббі: вона ж працівник соціальної служби, дивно.

— Чекай, я розігрію тобі вечерю, — відповіла жінка, і це був знак того, що певний час розмовляти на цю тему не можна.

Усі діти полягали спати. Дженні після слів «на добраніч» тихенько промовила: «Може, ми його залишимо?». Але дівчинка розуміла, що дорослі навряд чи відповідатимуть на таке питання. Інші двоє дітей не згадали про малого. Ред з Еббі залишились удвох. Чоловік усе-таки зробив слабку спробу повернутися до теми.

— Люба, слухай, я вважаю, що у Лоуренса повинен бути хоча б якийсь родич.

Однак Еббі лише відповіла:

— Щось я так втомилася, дуже хочеться спати.

На цьому розмова була завершена, і Ред замовк.

Наступного дня була субота, уся сім’я вже прокинулася, а Дуґласу дозволили спати стільки, скільки він хотів. Він прокинувся пізніше за Аманду, яка була соньком, як і всі підлітки. Еббі сказала всім: «Нехай він поспить, бідолашний».

Вона нагодувала всю родину, а сама навіть не присіла — бігала від плити до столу, і коли діти поснідали, діловито промовила: «Що ж, тепер підіть усі разом погуляйте з собакою».

— Нехай піде Дженні і Денні, — швидко відказала Аманда, — я запросила Патрицію у гості.

— Ні! Я сказала — усі разом, а Патриція може прийти пізніше.

Аманда хотіла заперечити, але передумала і вийшла з кімнати.

Тож у кухні залишився Ред, який читав спортивні новини у газеті і пив уже другу чашку кави. Коли Еббі підійшла ближче, він глянув на неї і знову перевів погляд на газету.

— Я думаю, ми повинні залишити хлопця у нас, — впевнено сказала дружина.

Ред тут же поклав газету на стіл.

— О, Еббі!

— Ми єдині, хто у нього є, Реде! А його так звана мама, навіть якщо ми її знайдемо, хтозна, чи вона захоче залишити дитину собі! А якщо вона навіть доглядати за ним не зможе?

Ред зітхнув, намагаючись дібрати слова.

— Слухай… Ми не можемо всиновлювати кожну дитину, яка залишається у біді, правда ж?! У нас із тобою