Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Лі-джой, — пояснив Роман. — Марка нова і ще не поширена.

— А хто випускає?

Головлікар, що проходив поруч, несподівано завернув, побачивши, що збирається натовп.

— Це що? Не зрозумів… Ви на цьому приїхали? Ваша?

— Покататися дали, — вже не так упевнено повторив Роман, зачиняючи дверцята і намагаючись якнайшвидше зникнути з поля загальної уваги, проте, враховуючи присутність головного, зробити це було незручно.

— Так хто їх випускає? — пристав наче воша до кожуха Пилипович. — Я щось не бачив таких узагалі.

— Далося вам — хто та хто! — розсердився Хижняк. — Яка різниця? Їде машина, чого хочете?

Підійшов і Вересюк.

— Ну, ти гігант. Вирішив підтримати китайський автопром?

— То це що — «китаєць»?! — скривився Пилипович. — Доктор, та треба було щось краще купляти! Вони ж зі шкаралупи роблені!

— Ви сильно можете краще купити? — відбивався Роман. — Ото ж бо. На «хаммер» у нас лікарі не заробляють. Навіть цей у кредит взяв. І взагалі — кого обходять чужі справи? Що хочу — те й купляю!

— Романе Івановичу, — знизав плечима Костогриз, — та вже «Ниву» і то краще було. Там хоч залізо кругом і ремонтувати дешевше. Не боїтеся, що по наших дорогах розсиплеться?

— Якщо з салону і сам їздиш, слідкуєш — нічого їй не буде. Машина як машина. Чотири на чотири, по любому болоті їде. А у тих крутих джипів гроші лише за бренд беруть, а так нічим вони не кращі.

— Так, все, — несподівано припинив дискусію головлікар, уздрівши, що шанувальників автосправи стає надто багато. Восьма година! А ну по місцях. Сигналізацію хоч поставив? Бо ще не розберуться, що «китаєць» і вкрадуть на біду.

— Поставив… — буркнув Роман, прямуючи до входу і проклинаючи зіпсований день, що починався так радісно.

— Проставлятися тільки після закінчення робочого часу! — додав у спину хірургові Костогриз. — Глядіть мені!

Новоспечене диво на двох мостах блимнуло стопами, залишаючись чекати господаря довгий робочий день.

Коли Ольга розплющила очі, був ранок. Ногу її вже підважили на витяжці, і над нею стояли Гайда, Щерба, Дольний та Костогриз.

— Нічого собі… Доброго дня! — почав головний. — А я гадав, ми з вами вже не побачимось. Чесно. Що сталося?

— А ви мені чого побажали? Забули? Оте й сталося, — насилу рухаючи язиком, промовила Ольга.

— Ну, це вже ви перебільшуєте, — невесело посміхнувся той. — Ніхто вам нічого поганого не бажав. Та й ви самі не схожі на людину, яка вірить у забобони.

— А я гадаю, що як зробити це від душі, то усе можливо, — заперечила вона.

— Ну, причини встановлять працівники ДАІ, — припинив полеміку головний. — Вони саме цим і займаються. Кров на алкоголь у вас взяли і результат вже є. Втім, зараз головне — ваше здоров'я. Операцію зроблено, кровотечу у черевній порожнині зупинено. На даний час загрози вашому життю немає. Але є ще супутні травми, які обумовлюють серйозність ситуації. Тому ми викличемо для вас бригаду екстреної медичної допомоги з обласного центру, хоч, власне, наші лікарі впоралися й самі.

— Це щоб не казала потім, що погано лікували? — припустила Ольга.

— Ну бачите, ви самі усе розумієте. Приїдуть консультанти, констатують правильність лікування і, цілком можливо, заберуть вас із собою. Миколо Прокоповичу, я так розумію, хвора транспортабельна? Дорогу у реанімобілі витримає без ризику?

— Гадаю, так, — відізвався Гайда.

— Втім, це вони самі вирішуватимуть, — продовжував Костогриз. — І ваше, пані Ольго, рішення враховуватиметься насамперед. До речі, а що ви робили у місті о цій порі? Я гадав, після нашого «теплого» прощання ви одразу ж поїдете додому…

— А у нас, як кажуть в Америці, вільна країна, — зауважила журналістка.

— Звичайно, — погодився головний. — Зараз найголовніше — щоб усе завершилося без наслідків. Як мінімум ще одна операція вам світить. Перелом гомілки складний. Наш травматолог такі операції практикує, але вирішувати вам.

— Я подумаю, — мляво промовила Ольга.

— Вадиме Борисовичу, ну я вас так прошу! Хочете — на коліна стану! — вчепилася Ліля. — Якщо усе офіційним шляхом — йому кінець!

— Я розумію, — відбивався Лужний. — Не треба на коліна. Якось розберемося. І заспокойся нарешті!

— Я б хотіла, але не можу, — мало не плакала та. — Просила його! Марно… А у нього термін умовний. Хто розбиратиметься, правий чи ні? Ви ж знаєте як у нас! Точно нікому не скажете?

— Точно, — завірив Лужний. — І друга твого полікуємо так, щоб тихо. Не переживай.

— І до поліції не повідомите?

— Ну, якщо ти просиш. Нам з тобою працювати разом. Сьогодні ти мене просиш, а завтра, не виключено, мені доведеться. А втім…

— Що? — пожвавилася Ліля.

— Я теж маю про що тебе попросити, але за умови, що ти також нікому…

— Можете бути певні! — завірила медсестра.

— Ну тоді… — Вадим витяг мобілку, — тобі не знайомий випадково оцей номер?

— Ні.

Швидка відповідь насторожила його:

— Отак зразу? Ти що, усі номери у пам'яті тримаєш? Навіть не подивилася толком.

— Подивилася, — тихо промовила вона. — Просто недавно мене вже про нього запитували.

— Хто? — вигукнув Лужний.

— Слідчий прокуратури. Валігура. Є у нас такий.

— А не казав для чого?

— Ні, — похитала головою медсестра.

— Ну, гаразд. А чому він саме тебе про нього запитував?

— Чого ж, не лише мене. Багато кого. Половині лікарні цей номер показували. Дивно, що ви не в курсі. Хоча… здається, це було ще перед вашим приїздом.

— От дідько! — вилаявся Вадим.

— А вам воно навіщо? — поцікавилася Ліля.

— Телефонували мені з нього, і я хотів би знати, хто.

— І він дуже хоче знати, — медсестра заходилася розповідати. — У мене подружки у різних організаціях працюють. То і там питали за нього.

— Не дивно… — сам до себе промовив Лужний. — Цікаво, знайшли чи ні?

— Не знайшли, — упевнено промовила медсестра. — Якби так, то більше не шукали б. Валігура шукає, ви також… Отже, точно знаєте, що ця людина у Роздолі. Ви що, навмисно для цього приїхали?

— Донедавна вона була тут. А зараз хтозна… — останнє запитання медсестри Вадим пропустив повз вуха. — А немає людей з лікарняного оточення, ну, тобто, жінок, швидше за все це жінка, які б зникли ось тепер, три дні тому? Не можеш згадати?

Вона думала довго.

— Поки що ні. Але як знатиму, скажу обов'язково. А що ви ще про неї знаєте?

— Вона має зв'язки з тими, хто влаштовує виїзд наших людей за кордон. До Сполучених Штатів.

— Навіть і не збагну, — замислилася Ліля. — У нас тут як у селі, усім про всіх майже все відомо. Я б знала. А може ще щось?

— На жаль, більше нічого, — зітхнув лікар.

Розмова у кабінеті головного відбувалася у піднесеному тоні.

— Привіт обласній травматології! — кричав