Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Здрастуй-здрастуй, Григорію Віталійовичу. Кого вже зібрався нам підкинути?

— Чого ж одразу підкинути? — не зрозумів головний.

— А ти завжди телефонуєш, коли когось позбутися хочеш. — У тебе ж травматологи круті. Один Щерба чого вартий. Усе на світі вміють. А до обласної направляють як якесь «г» трапиться і неприємно пахне.

— Та знаєш, тут дійсно починає «пахнути» — змінив інтонацію Костогриз. — Одна дама на машині розбилася. Черевну кровотечу хірурги прооперували, усе гаразд. А залишився уламковий перелом гомілки.

— І?… — не зрозуміли на тому кінці. — Твоєму Щербі це раз плюнути.

— Можливо, — погодився головний. — Але дама — ваша мешканка, до того ж, журналістка. І потрапила в аварію, коли збирала на нашу лікарню компромат.

— Стоп! — перервав обласний. — Не Ольга Шеремет часом?

— Вона…

— Тоді вітаю тебе, — засміялися на тому кінці. — Лікуватимеш її до одужання.

— Це ще чому?!

— А до нас вона їхати не схоче. Побачиш. Ти не читав у минулому році? Згадай, який скандал навколо нас роздули! Через хлопця, якому ногу після травми ампутували. Це ж вона брудом нас поливала. А нога реально нежиттєздатна була. Щойно тільки судовий процес закінчився. Мають спростування писати через публікацію неперевірених даних. Тож не поїде вона до нас. Тому сам, дорогенький. Сам. І не заздрю я тобі й твоєму Щербі. Поп'є вона вашої крові, поп'є.

— Розумію, — настрій Костогриза зіпсувався остаточно. — А я ще, коли упізнав її у реанімації, здуру таке ляпнув… О-ой… Чого це воно на нас останнім часом навалилося?

— А ти, — не приховуючи сарказму, порадив обласний, — ксьондза замов. Нехай твій заклад обійде, водичкою покропить. Може підвалами твоїми древніми якась нечисть досі мандрує.

— Дякую за цінну пораду, — сумно промовив Костогриз.

Двері до палати були щільно зачинені і з сестринського поста через віконце було видно, як слідчий у накинутому халаті розмовляє з пацієнткою.

— То ви не можете згадати, Ольго Миколаївно, як це сталося?

— Так щоб докладно — ні, — відповіла жінка. — Здається, перекинулася.

— Як це, — не зрозумів Валігура. — Отак от їхали, їхали і ні з того ні з сього…

— Не пам'ятаю, — повторила вона. — Напевно, заснула за кермом. У мене струс мозку, що тут дивного?

— Цікаво… — невизначено пробурмотів той.

— Що ж тут цікавого? — не зрозуміла Ольга. — За день вимучилася, їхала пізно.

— Ольго Миколаївно, — вів своєї слідчий, — ДАІ оглядала місце пригоди. І, скажу вам як водій, те, що ви розповідаєте, якось у схему не вкладається. Враховуючи пошкодження машини і характер ваших травм, їхали ви на значній швидкості. А дорога там мало сказати нерівна — самі горби та ями. На тій ділянці взагалі швидко ніхто не їздить — так трусить і підкидає, що заснути неможливо. Навіть якщо вимучений. Та й на під'їзді до цього місця ви кілька разів з'їжджали на узбіччя, а там такі баюри, що мали б ви прокинутися. То ж у мене усі підстави думати, що ви знову вдаєтеся до брехні.

— Ви у чомусь мене звинувачуєте? — почала нервуватися Ольга. — Я що — когось збила? У чиюсь машину в'їхала? То у чім проблеми? Окрім моєї власної машини, жодних втрат. То чого ви хочете?

— Заспокойтеся, будь-ласка, — попросив слідчий. — Я справді вам співчуваю і ні в чому не звинувачую, але факт залишається фактом — ви не засинали за кермом. Я б сказав — займалися на дорозі каскадерством, до того ж, у нетверезому стані. Аналіз вашої крові на алкоголь дав позитивний результат.

— Це не зовсім так, — заперечила вона. — День видався важкий. Я ковтнула коньяку і збиралася заночувати у машині. Та несподівано подзвонили, що погано мамі. Довелося їхати. Я дуже поспішала і хвилювалася…

— Тобто, знову змінюєте ваші свідчення, — уточнив Валігура. — Так? Той, хто дуже хвилюється, не може заснути за кермом.

— Чого ви домагаєтеся? — не могла зрозуміти Ольга.

— Хочу з'ясувати, що відбулося на дорозі. І здається мені, свої свідчення вам знову доведеться змінювати. Принаймні, ще раз. А скажіть, що робили ви у місті такої пізньої години?

— Та ви тут геть чисто хворі на синдром «маленького королівства», — обурилася Ольга. — Головний лікар те саме питав.

— То це, ви вважаєте, дивно? Після того, як вас зловили на брехні, логічно було б їхати додому. А ви ще якийсь компромат тут збирали?

— От що, — обірвала його журналістка, — мені погано і говорити з вами я більше не бажаю. А зранку в мене операція. Буде завтра адвокат — усе через нього. А вам те саме скажу — це поки що вільна країна і їхати можу, куди завгодно. А ваші запитання скидаються на упередженість і переслідування. Зауважте — представника преси.

— Гаразд, завершимо, — погодився Валігура. — А відносно переслідування — отут ви нарешті щось правдиве сказали. І мені також здається, що хтось вас переслідував. То ж як забажаєте знову змінити свідчення — до ваших послуг. Одужуйте.

Двері за прискіпливим слідчим зачинилися, проте вона не відчула полегшення.

В ординаторській хірургічного відділення запанувала тиша.

— То які будуть думки? — запитав Гайда, обводячи поглядом колег. — На рахунок Кондратюка, маю на увазі. Це зараз пацієнт номер один.

— Навіть важливіший, аніж ота журналістка? — спитав Костогриз.

— Звичайно, — розвів руками завідувач хірургією. — Журналістці вашій наразі нічого не загрожує. Не заберуть до обласної — то струс мозку вилікуємо, а гомілку Андрій Іванович прооперує.

— Не заберуть, — зі злістю мовив головний. — Не сподівайтеся! Вона їм так печінки виїла, що обласна ортопедія від неї відхрещуватиметься до останнього. До речі, телефонував я до їхньої редакції. Головний редактор присягається, що ніякого репортажу про медицину їй не замовляв, а після скандалу в обласній лікарні вона у них взагалі на межі звільнення. До того ж, мати у неї справді хвора, і забирати її особливо немає кому.

— А сама вона — що? — з надією запитав Гайда.

— А це ми зараз у неї питатимемо. І відчуваю — вона тут зависне. Тож що швидше поставите її на ноги, то скоріше позбудемось її компанії.

— Гаразд, — змінив тему завідувач. — Тоді повертаємося до питання, що все-таки робити з Кондратюком?

— А що це за один? — поцікавився головний.

— Другий день лежить, — пояснив Гайда. — Досі без діагнозу, хоч і повністю обстежений. І сьогодні йому погіршало. Вадиме Борисовичу, ви що скажете?

— Не знаю, — засумнівався Лужний. — А може до обласної його? Не бажають журналістки — то нехай хоч його заберуть. Атиповий випадок.

— Давайте усіх відправимо! — скипів Гайда. — Журналістку — тому що неприємна, Кондратюка — тому що складний. На біса нам зайвий клопіт? А самі чиряки різатимемо! І ви ще на медичну