Читати книгу - "Серце вовка, Дроянда"

— Ось і добре. А тепер йди відпочинь. Завтра буде важкий день.

Василиса ще раз глянула йому в очі, ніби намагалася прочитати щось між рядків, але зрештою кивнула і повільно пішла до будинку.

Тим часом Феш повернувся до своїх воїнів.

— Ми не дамо їм забрати Василису, але воювати — крайній варіант. Спершу ми спробуємо вирішити це мирно.

— Якщо вони прийшли з ультиматумом, мирно не вийде, — сказав один із старших вовків.

— Згоден. Але якщо є хоча б один шанс, ми його використаємо.

— А якщо вони нас зрадять?

Феш глянув у темряву.

— Тоді ми покажемо, що Клан Клік — не жертви.

Наступний день приніс напругу. Клан Клік готувався. Тренування, планування, розвідка — усе йшло безперервно.

Ближче до вечора з'явилися перші посланці з Клану Димар. Вони прибули, гордо піднявши голови, впевнені у своїй перевазі.

Феш вийшов їм назустріч.

— Де вона? — різко запитав один із представників Димару.

Феш спокійно схрестив руки на грудях.— Вона тут. Але вона не ваша.

Посланці переглянулися.

— Це не тобі вирішувати. Три дні минуло. Час зробити вибір.

Феш усміхнувся куточком губ.

— Я вже зробив.

Настала напружена тиша. Посланці з Клану Димар здивовано глянули на Василису, яка рішуче стояла поруч із Фешем.

— Василисо, ти знаєш, що кажеш? — один із них звузив очі.

— Так, знаю. Моя мама з Клану Клік, і вона вирішила бути з татом у Димарі. Але це був її вибір. А мій вибір — залишитися тут.

Посланці перезирнулися, не знаючи, як реагувати.

— Ти належиш Димару. Ти народилася серед нас.

— Я народилася серед вас, але це не означає, що я ваша. Клан — це не просто місце народження. Це дім. І мій дім — тут.

Феш гордо подивився на неї, в його очах промайнуло захоплення.

Один із посланців зробив крок вперед.

— Це рішення не твоє. Лідер нашого клану...

— Передайте своєму лідеру, що я не повернуся. — Василиса стиснула кулаки. — І якщо хтось спробує забрати мене силою, їм доведеться мати справу з Кланом Клік.

Феш усміхнувся.

— Вона сказала все за мене.

Посланці ще раз переглянулися, а потім один із них холодно промовив:

— Ви ще пошкодуєте.

Після цих слів вони розвернулися і пішли.

Василиса відчула, як у неї тремтять руки. Це був її остаточний вибір. Тепер дороги назад не було.

Феш м’яко взяв її за руку.

— Ти впевнена?

Вона подивилася йому в очі й усміхнулася.

— Так. Я там, де маю бути.