Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

У дальньому кутку клопотала біля вогнища мініатюрна чорнява жінка в кольоровій сукні.

 - Мелф, коханий, це ти? - сказала вона, не обертаючись. - Я сто разів просила тебе не курити в хаті!

 - Зараз погашу, люба. Відволічись на секунду, у нас гості.

 - Так-так, зараз. Джентльмени, вітаю у нашому… Ой. Доброго дня…

 - Скільки років минуло, дівчинко моя, - трохи охриплим від хвилювання голосом промовив капітан, - а ти зовсім не змінилася…

 - Дядечку Санчо! - радісно скрикнувши, Аніта підбігла до нього і міцно обійняла. - Я й сподіватися не могла, що ти вижив! Якими вітрами тебе занесло на північ? Хоча, постривай. Сідай за стіл, зараз буде готовий обід, там все неквапом і розкажеш.

 - Сідайте, панове, - Мелф загасив трубку і підсів до столу, запрошуючи гостей наслідувати його приклад. - У ногах правди немає ... Втім, вище вона теж не завжди присутня. Так, стоп. Аніто, а де дрібні?

 - Перестань так називати дітей, скільки тебе просити! У себе вони, куди вони подінуться. Клайф! Хеленіта! Вийдіть, привітайтеся з гостями!

Діти дуже нагадували своїх батьків – кожен по-своєму. Хлопчик, незважаючи на свій юний вік, уже хизувався рельєфною гірсько-ельфійською мускулатурою, дівчинка ж була маленькою копією Аніти, навіть шкіра у неї була по-південному смаглявою. На батьківську кров натякали лише злегка загострені вуха.

 - Джентльмени, - Клайф привітав гостей легким кивком голови, його сестра присіла в незграбному, але разом з тим витонченому реверансі.

 - Сідайте обідати, - Аніта швидко виставляла на стіл тарілки. - А дядько Санчо нам зараз розповість новини з батьківщини.

Педро відразу ж віддав належне гріху ненажерливості, а капітан Лопес приступати до трапези не поспішав - поговорити справді було про що.

 - У вас непогана колекція, - він кивнув на арсенал, що прикрашав стіну. - Хоча… судячи з того, що я чув про місцеве життя, може, й не зовсім колекція.

 - І так, і ні, - посміхнувся Мелф. - Дещо з цього подаровано мені друзями, ну а дещо - взято у колишніх господарів… без їх на те особливої, як ви розумієте, згоди. Самий мотлох я, звичайно, продаю, але дійсно достойні зразки залишаю собі. Часом вони можуть стати в нагоді.

Він відпив ковток трав'яного чаю з кухля і продовжив:

 - Ось, наприклад, років вісім тому з'явилася у нас на околицях банда Баррі Кривого. У місто вони сунутися побоялися, а ось ранчо їм здалося легкою здобиччю… Думали, хех, числом візьмуть. Загалом, Аніта тоді встигла вибратися через чорний хід і поїхала в місто по допомогу, а поки вона не повернулася, ми з Клайфі десь з годину тримали оборону в будинку. Ось тоді все це хазяйство і знадобилося!

 - Зачекайте! – очі капітана здивовано розширились. - Вісім років тому… Але ж це виходить, що хлопчику тоді було всього...

 - П'ять років, - підтвердив Мелф. - Не дивуйтесь, містере Лопес. Це Пригір'я – тут стріляти та триматись у сідлі навчаються раніше, ніж ходити.

 - Та що ви про свою стрілянину заладили! - втрутилася Аніта. - Дядьку Санчо, розкажи, що там удома. Як ти мене взагалі знайшов? І до речі… На тобі форма, значить, ти досі діючий офіцер? Ти…

 - Так, Аніто. Наша ескадра стала на бік бунтівників. Ти маєш право засуджувати мене, але чи був у мене вибір? Від мене залежала доля десяти кораблів та кількох тисяч моряків. Коли все трапилося, ми були в глибокому патрулі, з берега ніяких звісток не отримували. А коли повернулися до порту – раптово опинилися під прицілом берегових батарей, а з берега на флагман прибув комісар від нової влади і поставив нас перед дуже простим вибором: нова присяга чи смерть. Що нам лишалося? Можна було, звісно, ​​героїчно загинути. Якби я був один або хоча б тільки зі своїм кораблем, я, можливо, так і вчинив би. Можна було з боїв вирватися з порту, а далі два варіанти: або в пірати, або на північ і просити притулку в Латиції. Де ми нікому до демонової бабусі не були б потрібні, тому що в них кораблі давно ходять на магічних рушіях - не те що наших парусні корита. Жоден із цих варіантів мене не спокушав.

 - Що ж ... Я розумію, що тобою рухало. Не скажу, що схвалюю, але розумію. Але ти так і не відповів, як тобі вдалося знайти мене?

 - О, ну тут якраз нічого складного. Історія Дієго Альвареса відома не тільки тобі, скласти двічі по два в цій ситуації було зовсім не важко.

Капітан теж сьорбнув зі свого кухля - в горлі раптово пересохло.

 - Я, власне, чого приїхав, Аніто… У нас в черговий раз змінилася влада. Старий каудильйо зволив здох ... е, передчасно померти, а ті, хто прийшов йому на зміну, куди лояльніше ставляться до представників старих родів. Багато аристократів, яким пощастило вижити в роки війни, реабілітовані. Загалом… за бажанням ти можеш повернутися додому.

 - Дядечку Санчо, - посміхнулася Аніта, - я вам нескінченно вдячна, але... Куди я поїду? Там на мене вже давно ніхто не чекає, а тут я знайшла любов і нову сім'ю замість втраченої. Та й господарство не кинеш - не на цього ж вухатого охламона його залишати... Мелф, сонце, не кип'ятись, я жартую! Загалом… Я не повернуся до Ельдалонії, дядьку Санчо. Мій дім тепер тут.