Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Що мені війна, коли є ти?

Автор

Потяг, гуркотячи і пускаючи клуби диму, зник удалині, залишивши на платформі потривожене осіннє листя та двох пасажирів. Один з них, стрункий і підтягнутий, хоч і немолодий, із зібраним у хвіст чорним волоссям, був одягнений у ідеально підігнаний під його постать мундир малинового кольору з позолоченими ґудзиками та формені штани з лампасами. На поясі у нього висіли кортик і пістоль у кобурі. По одязі та обвітреному обличчю будь-хто, кому доводилося бувати на півдні, легко впізнав би в ньому капітана ельдалонського військового флоту.

Другий був його повною протилежністю - низькорослий, лисий, з чималим пузцем, а чорний брючний костюм сидів на ньому трохи краще, ніж сідло на корові. Поставивши на землю важкий саквояж, носіння якого явно не приносило йому задоволення, товстун важко дихав і витирав спітніле обличчя шовковою хусткою.

 - Ну, ось ми й прибули, Педро, - сказав моряк, окидаючи поглядом околиці (хоча, відверто кажучи, на станції В’яземка роздивлятися було особливо нічого - перон і будка наглядача).

 - Насмілюсь заперечити, сеньйоре Лопес, - не погодився товстун, - ми ще не зовсім прибули. Адже ми поняття не маємо, де саме в цьому Творцем забутому Пригір'ї шукати вашу племінницю. Я вам казав і продовжую казати, що вся ця авантюра - марна трата часу.

 - О, тільки не починай бурчати! Де шукати, я приблизно знаю. Якщо вірити тим старим листам, які потрапили мені в руки, вона повинна була вирушити туди, де свого часу осів Дієго Альварес, а це або Копертаун, або його околиці. Ходімо, спробуємо дізнатися щось у наглядача. А ні - так у місті попитуємо, хтось точно про неї чув.

Однак удача їм не супроводжувала. Станційний наглядач нічого знати не знав ні про яку Аніту Вільярес і взагалі не міг збагнути, чому ці дивні чужинці діймають його розпитуваннями і не дадуть йому спокійно похмелитися, поки є час до наступного потяга. У місті спочатку теж нічого дізнатися не вдалося - випадкові перехожі з чужинцями говорити не хотіли, недобро косилися на них, а то й тяглися до зброї. Спроба розжитися інформацією у місцевій забігайлівці теж не дала результатів. І коли вони вже зібралися несолоно сьорбавши йти, до їхнього столу підсів кульгавий і одноокий напіврослик.

 - Вітаю, шановні джентльмени...

 - По буднях не подаємо! - скинувся Педро, але капітан Лопес помахом руки звелів йому замовкнути.

 - Що вам завгодно, сеньйоре…

 - Джимо Кольбінс. Я місцевий візник. Ну і ще деякою роботою промишляю ... Якщо доведеться. Хм… Так. Чув, ви шукаєте якусь Аніту Вільярес?

 – Саме так. Я її далекий родич із Ельдалонії.

 - Ха! Воно й видно, що ви здалеку і місцевих новин не знаєте... Та й які це новини, якщо їм сто років вже ось як? Загалом вона давно вже ніяка не Вільярес, а Уілкінс. Заміж, значить, вийшла, ось... Живуть вони всією сім'єю на ранчо "Гірський вітер", це приблизно за десять миль на північ від міста. Можу вас підвезти туди… не за так, зрозуміло.

* * *

Останні півмилі ельдалонцям довелося долати пішки - одноокий Кольбінс, пробурчавши щось про те, що йому з господарем зустрічатися небажано, бо заборгував йому, висадив їх, вказав, куди далі йти - і тільки його й бачили.

Табличка над воротами містила напис: "Ранчо "Гірський вітер". Продаж худоби та коней за помірними цінами для чесних покупців. Куля і мотузка для всяких мерзотників - безкоштовно”.

Ворота були не замкнені, і капітан Лопес зі своїм супутником увійшли у двір. На ганку, зручно вмостившись у плетеному кріслі-качалці, сиділа людина… чи не людина? З першого погляду важко розібрати, а в цих краях можна зустріти будь-кого. Закинувши ноги на перила, він пихкав люлькою і читав газету, а на колінах у нього лежала гвинтівка. Капітан був упевнений: якщо буде потрібно - один рух, і вона опиниться в руках.

 - Кхм…

 - Джентльмени? - перекотивши трубку в лівий кут рота, господар опустив газету і підняв капелюх. Все-таки не людина... ельф. Тільки якийсь дивний. Напівкровка? - Що привело вас на ранчо "Гірський вітер"? Хочете купити пару коней? Чи, може, продати? Якщо друге, то я не бачу товару.

 - Емм ... Сеньйор Уілкінс, гадаю?

 - Так, я Мелф Уілкінс. Мене так звати. То що у вас за справа?

 – Я капітан Санчо Лопес, це мій ад'ютант Педро. Я розшукую свою далеку родичку... Я знав її під ім'ям Аніта Вільярес, але з певного часу, як я нещодавно дізнався, вона носить прізвище Уілкінс. Гадаю, ви її знаєте.

 - Дивно було б не знати свою дружину, - Мелф відклав газету, вийняв з рота люльку і випустив хмарку диму. - Однак, довго ж ви добиралися до Пригір'я, сер родич... Майже чотирнадцять років минуло.

 - Так вийшло, - капітан опустив очі. – Раніше я ніяк не міг виїхати з країни. Так ми можемо…?

 - Можемо, можемо, - взявши в праву руку гвинтівку, напівельф підвівся з крісла. — Ходімо до будинку, містере Лопес. До речі, можете говорити ельдалонською - як ви розумієте, у мене була можливість вивчити вашу мову. Так, і зброю доведеться залишити в сінях: у цьому будинку стволів і мечів і так достатньо.

Увійшовши всередину, капітан Лопес зрозумів, що мав на увазі господар: східна стіна кімнати була обвішана зброєю. Трохи знайомий із озброєнням жителів півночі моряк впізнав серед цієї пишноти пару “грифонів”, самозарядний дробовик “Буйвол” та далекобійну гвинтівку “Сопілка” - такими були озброєні дворфи-прикордонники, які проводили огляд пасажирів у потязі. Ще було кілька револьверів меншого калібру, обріз двоствольної рушниці, арбалет, два пістолі, на кшталт того, що сам капітан щойно залишив у передпокої, і лук, причому дивлячись на останній, Санчо засумнівався, що звичайній людині під силу його натягнути. Не залишилася поза увагою і холодна зброя: мачете, кинджал, набір метальних ножів і три томагавки складали гідну компанію своїм вогнепальним побратимам у вбивстві.