Читати книгу - "Сильніше за обставини, Естрела Асферіс"

- Усе одно, мені не дуже віриться в твою теорію. Я ніколи не набувала вигляду іншої істоти, тим паче не переймала нічиїх здібностей.

Метаморф не задумався ні на мить із відповіддю:

- Це говорить лише про те, що ти напівкровка. І здібності метаморфів перебувають у сплячому стані. Але думаю, що в цьому місці вони можуть розкритися, бо магія тут практично повністю заблокована. Що ж до твого походження, я абсолютно впевнений, що ти нащадок принцеси Етель. Крапля твоєї крові, якою ми обмінялися під час проголошення клятв, це підтверджує.

Ім'я моєї матері, що прозвучало з вуст метаморфа, було цілковитою несподіванкою для мене. Я, ще не до кінця вірячи в реальність моїх нездійсненних колись надій і бажань, вже готова була попросити метаморфа навчити мене природніх для нього речей, але в нашу розмову втрутилася Бет. Вона перервала нас своїми словами:

- Ембер, це, звісно, добре, що ти знайшла тих, хто допоможе опанувати твої родові здібності, але спершу потрібно позбавити метаморфів від ошийників. Як я зрозуміла, в них вони не можуть контролювати свої здібності. Та й не потрібно забувати, де ми перебуваємо.

Її слова миттю привели мене до тями. Вона абсолютно права. Але як нам позбавити метаморфів від ошийників? Самі вони їх зняти не можуть, інакше давно б позбулися. Саме цими думками я й поділилася з новими знайомими.

- Ти маєш рацію, скільки ми не намагалися, так і не змогли їх зламати, - з гіркотою підтвердив мої думки Вінсент.

Бет підійшла до метаморфа впритул і уважно оглянула ошийник. Після чого вимовила:

- У мене є ідея, як вам усім допомогти. Але не знаю, чи спрацює вона тут, все-таки тут практично повністю заблоковані магічні потоки.

Я підбадьорилася від слів Бет і вигукнула:

- Потрібно спробувати. Все одно інших варіантів немає.

Бет кивнула погоджуючись, і витягла зі свого рюкзака якусь дрібну штучку. Вона була схожа на брошку, але точніше я розгледіти не змогла. Бет затиснула її у своїй руці й піднесла до ошийника Вінсента.

Спочатку нічого не відбувалося, але, трохи почекавши, я помітила, як одне з місць на ошийнику вкрилося іржею. Тоді я зрозуміла задум Бет. Схоже, у неї був амулет або артефакт, що впливає на структуру різних матеріалів. Тепер залишилося дочекатися, поки він спрацює, і не просто вкриє іржею всю поверхню, а й зруйнує зв'язки між частинками металу. У підсумку ошийник просто розпадеться на частини.

Кілька хвилин потому все сталося так, як я і думала. Ошийник розвалився на шиї Вінсента, і метаморф зітхнув з полегшенням. Бет одразу ж поклала амулет у свій рюкзак і почала розв'язувати метаморфа.

***

Вінсент

Я розглядав своїх рятівниць ще не до кінця вірячи в те, що мерзенного нашийника на моїй шиї більше немає. Скільки довгих років я і мої побратими намагалися позбутися ненависних штучок. І настільки ж зростав наш рахунок до тих, хто одягнув їх на нас і відправив у це місце. Як взагалі дійшло до такого, що ми застрягли тут на тридцять чи сорок років?

Повернувшись думками в минуле, я згадав нашу останню розмову з Головою метаморфів, з якої все розпочалося. Я пам’ятав її так само чітко, як і теперішні події, навіть через стільки років.

Вона відбулася після завершення нашої війни з магами. Через значне зниження нашої чисельності ми прийняли нелегке рішення переселитися в інший світ, і активно втілювали задумане. Але залишалося незакритим питання з принцесою. Саме його ми й обговорювали на тій зустрічі. Мій батько, Голова служби безпеки нашого народу, доповідав правителю:

- Ми так і не змогли знайти жодних слідів принцеси.

Правитель нетерпляче перебив його:

- Навіть якщо так, потрібно продовжити пошуки. Якщо є хоч найменший шанс, що вона жива, я хочу, щоб її знайшли і захистили.

У когось із присутніх на нараді вирвалося:

- Але ж ми йдемо з цього світу.

Але правитель не звернув на ці слова жодної уваги, віддавши наказ:

- Залиш п'ятірку найкращих, щоб вони знайшли її, захистили і супроводили в новий світ.

Один із верхівки служби безпеки озвучив одне з непорушних правил нашого клану:

- Ми не можемо залишити тут найкращих. Вони повинні забезпечувати безпеку Вас і Вашої родини.

Цього разу правитель почув сказані слова, і відреагував на них досить різко:

- А Етель що, вже не моя сім'я?

Той, хто до цього не надто вдало висловився, спробував пом'якшити гнів правителя своїми словами:

- Звісно, вона все ще Ваша донька, але ...

Коли до мене пролунало це але, по спині пробігся холодок від можливої реакції правителя, і я не помилився. У зловісній тиші в словах правителя, вимовлених практично пошепки, було чути гуркіт грому:

- Ти хочеш сказати, що вона давно мертва, і не варто її шукати?

Практично всі сиділи, втиснувши голови в плечі, і намагаючись сховатися від палаючого погляду розгніваного батька, який переживає за свою дочку.