Читати книгу - "Доброчесність і Порок, Anael Crow"

            –  Це правда? –  засумнівалася сестра Агата.

            –  Звичайно, правда! –  вигукнув Диявол.

            – Чому ж люди знову стали повертатися до стану духовної первісності? –  запитала вона.

            –  Через те, що порок завжди був невід'ємною частиною людської душі, –  усміхнувся він. – Добро не можна відокремити від Зла, як не можна відокремити світло від тіні або звук від тиші. Якщо одне забрати, інше теж перестане існувати. Протилежні явища часто нероздільні, і осягнути одне без іншого неможливо.

            – Отже, люди просто розучилися відрізняти добро від зла? –  запитала черниця.

            –  Авжеж, –  струснув білим волоссям Диявол. – Ви, служителі Божі, самі відібрали у них це розуміння, сказавши, що Порок, тобто я, надійно замкнений у підземній в'язниці. Але завдяки моєму батечку я був і залишаюся лише символом всього поганого, що мені приписують, як розп'яття залишається символом віри. Зло, як і Добро, від початку жило у душах людей. Це – їхня природа. І хоч би як глибоко мене запроторили, звинувачуючи у всіх  негараздах, цього не змінити. Vitia erunt, dones homines. (Пороки будуть доти, доки будуть люди.)[27]

            – Але чому я бачу те, чого не бачать інші? – резонно зауважила сестра Агата.

            На вустах демона знову розцвіла саркастична посмішка.

            – Не маю жодного уявлення, – відповів він. – Гадаю, це якийсь феномен. Чим ближче людина, на її думку, знаходиться до джерела зла, тим глибше вона замислюється над його природою та проявами. Водночас іншим це й на думку не спадає. Вони не здатні робити висновки, оскільки такі, як ви, оголосили їм, що Порок переможений на всій Землі.

            – Ні, цього просто не може бути, – пробурмотіла Агата. Відповідь на її запитання виявилася надзвичайно простою. І саме ця простота породжувала в ній безліч підозр. – Ти брешеш мені, бо справжнє Зло – у твоїй природі. Ти – Сатана. Великий Наклепник. Вірити твоїм словам все одно, що проголошувати брехню істиною.

            – Verba et voces praetereaque nihil (Слова і нічого більше)[28], – заперечив юнак. – Твої одноплемінники назвали мене Сатаною зовсім з іншої причини. Колись це слово означало не «брехун», а «супротивник». Таким чином люди хотіли наголосити, що я висловлююся проти Бога, а не кажу неправду. Навряд чи хтось із цих мавп зміг би заперечити правдивість моїх слів, – повідав він  і додав абсолютно серйозно: – Радше це ти – маленька брехуха.

            Агата навіть не встигла відкрити рота, щоб обілити своє ім'я, коли Диявол навів незаперечний доказ:

            – Вправно ж ти надурила того старого, пред'явивши йому не тільки Божі мітки на руках, а й приклад істинного благочестя.

            – Ти не можеш цього знати! – запротестувала Агата, відчуваючи, як сором накриває її задушливою хвилею.

            – Я можу читати в душах людей, наче всі вони одна відкрита книга, – відповів він. – І твоя душа – не найцікавіший розділ, так і знай. Ти простачка, Агато. Мила простачка. А от твій наставник набагато мудріший.

            – Отець Томас?

            – Так. Це він наказав тобі випустити мене на волю, а не Бог. Батько ніколи б так не вчинив. Він вважає мене проблемною дитиною і  воліє тримати під домашнім арештом. Він каже, я ставлюся до Нього без належної поваги, а моїх друзів називає «поганою компанією». Ми ніколи з Ним не ладнали, так що розраховувати на те, що Він змінить гнів на милість, не доводиться, – розвів руками він. – Інша справа отець Томас. Не беруся називати його моїм другом – боюся, така заява буде сприйнята тобою надто упереджено, але й поганого він мені нічого не зробив. Батько завжди недолюблював його за це. Тому й відібрав ноги, нібито посилаючи випробування. Якби я міг, то вибрав би батьком його…

            – Ти не повинен так казати…, – злякалася Агата. Рука її сіпнулася і торкнулася того місця на грудях, де донедавна висіло розп'яття.

            – Отець Томас вирішив повернути Порок на Землю. Розповісти про нього людям. Донести до них, що все знову стало на свої місця. Він один проник у таємницю людської природи: щоб перемогти зло, треба боротися з ним у собі самому. Щодня, щогодини, щохвилини. Спокуси підстерігають скрізь і всюди, й їх неможливо ув'язнити. А Добро тріумфує лише тоді, коли людина свідомо протистоїть їм.

            Агата знітилася. Печатка, невидима нікому, яка стримувала її свідомість, раптом дала тріщину і з гучним дзенькотом розлетілася на частини.

            – Чи може бути, що почуте – то правда? – шепотіла вона. – Чи все-таки це неможливо?

            – У всякому разі я більше не збираюся тут стирчати, – сказав Диявол. – Я йду і пропоную тобі піти зі мною. Ти відведеш мене до Міста.

            Опустивши голову, Агата мовчала. Всією душею вона хотіла б піднести молитву Господу, щоб випросити в нього напучення та підтримку. Але, на жаль, у такому глухому і забутому Богом місці молитви не линули вище стелі. Та й у мирських поневіряннях вона дійшла до тої межі, коли від її бажань більше нічого не залежало. Поруч із нею знаходилася могутніша істота, здатна диктувати свою волю.

            – Я відведу тебе до отця Томаса, – зголосилася черниця.

            – Тоді підбери ту штуковину, вона тобі знадобиться, – кивнув він на ліхтарик, який невідомо коли і за яких обставин випав у сестри Агати з рук. В ангельському сяйві штучне світло губилося, в ньому не було потреби. – Не хочу являтися світові надто рано. Краще це зробити показово, і бажано за сприяння влади. Хочу, щоб вони визнали моє повернення офіційно.

            З цими словами Диявол побляк, і пори на його тілі перестали випромінювати світло. Він став схожим на звичайного безусого юнака років чотирнадцяти, високого і худого. Він бовтався в грубому балахоні, як бовтається ложка у склянці, і босими ногами наступав на підлогу. Порівняно з ним, сестра Агата носила  істинно царське вбрання. Червоний блискучий капор вигравав на її голові, а повні красиві губи тільки підкреслювали його насичений колір.