Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Дні стали важкими. Спекотне, вологе повітря, постійне дзижчання комарів, тиск тримати ресторан. Я був змушений піклуватися про себе, змушений зупинитись, слухати себе. Цей час затягнув мене глибоко вниз — у самотність, у страждання. Я почувався безпомічним, вразливим, покинутим.

Але саме там, у цьому стані, щось відбулося. Я навчився бути для себе. Без відволікань. Без допомоги. Я навчився приймати свої межі. І я навчився, що справжнє зцілення починається тоді, коли ти обіймаєш самого себе. Біль став моїм учителем. Самотність — моїм дзеркалом.

Як фенікс, я почав знову підніматися. Повільно. Крок за кроком. Я лікував свої рани рослинними екстрактами, стежив за думками, краще харчувався, глибше дихав. У цей час я познайомився з Вілмером.

Вілмер був молодим колумбійцем. Він сказав, що колись бачив мене на дорозі, але тоді не зміг зупинитися. Тепер, у цьому маленькому лісовому селі, ми знову зустрілися. Це було так, ніби життя дало нам другий шанс.

Ми добре порозумілися. Одного дня я запропонував прогулятися разом по джунглях. Спочатку це було чарівно. Кольори, звуки, відчуття, що ти живий. Але згодом ми зрозуміли, що заблукали. Стежки зникли. Щільність лісу поглинала кожен напрям.

— Можливо, нам все ж таки варто було взяти гіда, — сказав Вілмер і нервово засміявся.

Я кивнув: — Інколи потрібен провідник. Не лише в лісі.

Ми знайшли шлях назад. Якраз вчасно, перед настанням темряви. І хоч зовні ми знайшли дорогу, внутрішньо я вступив на зовсім новий шлях.

Ми часто збирали гриби, Вілмер і я. Не лише для їжі — а для подорожі всередину. Я люблю гриби. Для мене вони — більше ніж їжа. Вони — вчителі, дзеркала, портали.

Одного дня подорож була іншою. Глибшою. Я ліг на землю, заплющив очі. І замість того, щоб бачити кольори та форми зовні, відкрилося моє нутро, як Всесвіт. Це було так, ніби хтось вивернув шкіру світу — і ось воно: мій внутрішній всесвіт.

Я бачив планети на небі свого внутрішнього світу. Суспільство працювало на благо мого тіла – органи, як окремі відділи. Люблячий порядок. Був відділ серця – тонкі істоти, які ритмічно виконували свою роботу. Відділ нирок. Цілий обіг турботи. Коли подорож досягла моїх ніг, я побачив щось зовсім інше: вугільну шахту. Темну, тверду, але сповнену життя. Маленькі істоти працювали там. З налобними ліхтарями, з інструментами. Вони доглядали мої запалені рани. Вони ремонтували. Зцілювали. У тиші.

Я плакав від вдячності. Не тому, що було боляче. А тому, що відчував: я є частиною чогось великого. І я одночасно і є цим Великим. Я не лише моє тіло. Я – поле, що його пронизує. Я – світло, що формує себе у клітинах. Я – життя.

Пуерто Наріньйо, маленьке село посеред колумбійської Амазонії, вже принесло багато усвідомлень. Але зустріч із Наталією мала ще глибший вимір.

Вона була зі Іспанії. Не як туристка – а як людина, яка почула поклик тиші. Її присутність була спокійною, впевненою. Її очі дивились так, ніби бачили багато життів. І коли вона говорила – її слухали.

Ми не раз зустрічались у селі – на ринку, під час прогулянок біля річки. Але одного вечора ми довго сиділи на терасі ресторану. Дощ щойно припинився, і це була одна з тих густих, теплих амазонських ночей. Вона подивилась на мене довго. І тоді почала говорити.

Вона майже не розповідала про себе – говорила про мене. Про мої рухи, мої реакції, мої історії. Її слова були чіткими, прямими, майже гострими. Але вони не йшли від критики, а з глибокого спостереження. Вона говорила мені речі, які, можливо, й інші відчували – але ніколи не озвучували. Вона говорила про мою поведінку – про бажання подобатися, про схильність віддавати, не приймаючи. Про мою силу – і втечу від власної вразливості.

"Ти маєш навчитися бути чесним – не лише з іншими, а й із самим собою," – сказала вона.

А потім заговорила про гроші.

«У тебе є ця ідея, що гроші — це щось погане», — сказала вона. «Але гроші — як вода. Вони можуть приносити життя — або руйнувати. Це інструмент. І ти маєш право ним користуватися, щоб допомагати. Не для себе — для того, що ти можеш у цьому світі змінити.»

Я довго мовчав. Її слова працювали в мені.

Наприкінці цієї довгої ночі, після всієї чесності, після дзеркал, які вона мені показала, я тихо запитав:
«Яка твоя порада для мене?»

Вона усміхнулась. Дуже м’яко.
«Усміхайся», — сказала вона. «Але зсередини. Не з обов’язку — а тому, що ти це відчуваєш.»

Я ніколи не забуду цей момент. Її слова вразили не моє вухо, а моє нутро. І відтоді — щоразу, коли життя здається мені важким, коли я втрачаю себе в діях — я згадую Наталію. І її усмішку, яка сказала більше, ніж тисяча порад.

У Пуерто Наріньйо я обожнював лежати після обіду на терасі в гамаку й насолоджуватися потужним дощем Амазонії. Кожна крапля звучала, як маленька пісня Землі — гучна, жива, очищуюча. Це було так, ніби джунглі дихали й обіймали мене кожним рухом своїх листків.

Одного такого післяобіддя я зустрів собаку. Він знову й знову приходив до мого маленького ресторану. Сідав спокійно поруч, чекав. Не як жебрак — як супутник. І врешті — просто залишився.

Одного вечора ми сиділи разом — Вілмер, пес і я. Повітря було тепле, десь у далечині сюркотіли цвіркуни. Було тихо — одна з тих годин, коли нічого не очікуєш, але все може статися. Вілмер подивився на собаку, який спокійно лежав поруч зі мною.

«А як ти хочеш його назвати?» — спитав він.

Я на мить задумався, подивився на собаку, прислухався до себе. Я ніколи свідомо не думав про це. Але потім, майже з нічого, я просто сказав:

«Оріон.»

Щойно прозвучало це слово, собака підняв голову, подивився на мене, ніби чекав саме на цей момент. Відтоді його звуть Оріон — і він відгукується на це ім’я, ніби завжди його носив.

Оріон був розумним, кмітливим, із давньою мудрою душею. Він був трохи хворий, іноді рухався обережно. Я говорив з ним іспанською — і він усе розумів. Якщо я казав, що час іти, він іноді прикидався пораненим, трохи накульгував, ніби хотів ще трохи залишитися в цьому місці. Але щойно я дійсно вирушав, він підводився і йшов за мною без вагань — вірно і з повною довірою.