Читати книгу - "Осінь в Пекіні, Борис Віан"

— Ви ж не будете її щипати?.. — раптом стривожився Дідіш. З дорослими треба бути насторожі.

— Не бійся, — сказав Анжель. — Я не буду її щипати й не намагатимуся поцілувати.

— О, — заявила Олив, — я зовсім не проти, щоб ви мене поцілували, але щипатися не треба, це боляче.

— На мою думку, — зазначив Дідіш, — вам зовсім не обов’язково цілувати Олив. Я б і сам міг це зробити...

— То ти ревнуєш, так? — запитав Анжель.

— Зовсім ні.

Дідішеві щоки набули милого пурпурного відтінку, а погляд спрямувався кудись над головою Анжеля. Для цього йому довелося закинути голову під незручним кутом. Анжель засміявся. Він підхопив Олив під пахви, підняв на рівень свого зросту й поцілував в обидві щоки.

— Ось так, — сказав він, ставлячи дівчинку на місце. — Тепер ми справді друзі. Дай п’ять, — запропонував він Дідішеві.

Той неохоче простягнув йому свою брудну долоню, але глянув в обличчя Анжелеві й повеселішав.

— Ви користуєтеся тим, що старші за мене. Але мені це байдуже. Я все-таки поцілував її раніше за вас.

— Вітаю, — сказав Анжель. — Маєш хороший смак. Її дуже приємно цілувати.

— Ви теж прямуєте в Екзопотамію? — запитала Олив.

Їй хотілося змінити тему розмови.

— Так, — відповів Анжель. — Працюватиму там інженером.

— Наші батьки, — з гордістю повідомила Олив, — виконавча бриґада.

— Це вони виконують усю роботу, — доповнив Дідіш. — Вони завжди кажуть, що без них інженери нічого не могли б.

— Мають рацію, — запевнив Анжель.

— А ще є старший бриґадир Арлан, — завершила оповідь Олив.

— Це ще той покидьок, — уточнив Дідіш.

— Буде видно, — сказав Анжель.

— Ви там будете єдиний інженер? — поцікавилася Олив.

Тоді Анжель згадав, що Анна і Рошель були самі в каюті, там унизу. Вітер став холодним. Сонце сховалося, корабель стало сильніше хитати. Крики чайок стали аґресивними.

— Ні... — сказав він з зусиллям. — Є ще мій друг, що туди їде. Він унизу...

— Як його звуть? — запитав Дідіш.

— Анна, — відповів Анжель.

— Кумедно, — зауважив Дідіш. — Гарне ім’я для пса.

— Миле ім’я, — сказала Олив.

— Собаче ім’я, — повторив Дідіш. — Це по-дурному, у чоловіка ім’я пса.

— Так, по-дурному, — погодився Анжель.

— Хочете подивитися на нашого баклана? — запропонувала Олив.

— Ні, — сказав Анжель. — Не варто його будити.

— Ми щось таке сказали, що вас засмутило? — обережно запитала Олив.

— Та ні, — відповів Анжель.

Він поклав руку на волосся Олив, погладив її круглу голову й зітхнув.

Угорі сонце вагалося, повертатися чи ні.

VII

...часом непогано додати трохи води собі у вино.

Марсель Верон, «Трактат про опалення», видавництво «Дюно», том 1, с. 145

У двері Амадіса Дюдю стукали вже добрих п’ять хвилин. Амадіс дивився на годинника, підраховуючи, коли прийде кінець його терпцю. За шість хвилин десять секунд він підвівся, стукнувши з усієї сили кулаком по столу.

— Заходьте! — сердито крикнув він.

— Це я, — сказав Атанагор, штовхаючи двері. — Я вам не заважаю?

— Звісно, що так, — сказав Амадіс.

Він зробив над собою неймовірне зусилля, аби заспокоїтися.

— От і прекрасно, — відгукнувся Атанагор, — отже, ви запам’ятаєте мій візит. Чи не бачили ви Дюпона?

— Та ні, не бачив я Дюпона.

— Ой! — сказав Атанагор. — Та не дратуйтеся ви! Тож де він?

— Господи, та скільки ж можна! — не витримав Амадіс. — Хіба з ним сплю я? А не Мартен? От Мартена і запитуйте!

— Добре! Це все, що я хотів з’ясувати, — відповів Ата. — Тобто у вас поки що не вийшло спокусити Дюпона?

— Слухайте, у мене немає ні хвильки вільної. Сьогодні прибувають інженери і обладнання. Завал повний.

— Ви говорите, як Барріцоне, — сказав Атанагор. — Ви, певно, легко підпадаєте під сторонній вплив.

— Та ну вас! — відказав Амадіс. — Ужив на своє нещастя дипломатичний вислів стосовно Барріцоне, щоб тепер мене звинувачували в чужому впливові? Це я піддаюся впливу? Ну й насмішили!

Амадіс став сміятися, але Атанагор усе ще дивився на нього, й це його знову розлютило.

— Замість того, щоб стирчати тут, — сказав Амадіс, — краще б допомогли підготуватися до їхнього приїзду.

— Що треба підготувати? — запитав археолог.

— Підготувати письмові столи. Вони їдуть сюди працювати. Як вони зможуть працювати без столів?

— Я працюю без стола, — сказав Атанагор.

— Це ви працюєте? Ви? Ви що, не розумієте, що без стола й мови не може бути про серйозну роботу?

— Як на мене, я працюю не менше за інших, — сказав Атанагор. — Ви вважаєте, що археологічний молоток легкий? Думаєте, що цілий день ламати горщики, щоб класти їх у стандартні ящики, — це вам жартики? А наглядати за Сальє, лаяти Дюпона, вести журнал і шукати, у якому напрямку копати, — це все дрібниці, так?

— Це несерйозна робота, — не здавався Амадіс Дюдю. — Інша річ писати службові записки і відправляти звіти вчасно! А рити ямки в піску...

— І для чого врешті-решт слугуватимуть усі ці ваші підрахунки? — запитав Атанагор. — Разом з усіма вашими записками і звітами? Побудуєте гидку смердючу іржаву залізницю, що задимить усе навкруги. І це я ще мовчу про те, що вона тут нікому не потрібна. Крім того, прокладає ж залізницю не бюро.

— Нагадую вам, що проект схвалила Рада правління й Урсус де Жанполан[30] особисто, — самовпевнено зазначив Амадіс. — Тож не вам судити про його користь.

— Ви мені мозок виносите, — сказав Атанагор. — По суті, що з вас взяти, ви ж гомосексуал. Не треба мені до вас заходити.

— Ви нічим не ризикуєте, — сказав Амадіс. — Ви надто старий. От Дюпон у самому розквіті сил!

— Досить уже з вашим Дюпоном. То на кого ви сьогодні чекаєте?

— На Анжеля, Анну, Рошель, старшого бриґадира, двох виконавчих працівників з родинами й обладнання. Лікар Жуйрук прибуде власним ходом разом з інтерном. Механік на ім’я Крюк приєднається трохи пізніше. Решту чотирьох виконавчих працівників