Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Давай додолу, Діку! Сходи загорілися! Вибирайтеся звідти, містере Ейворі!

Містер Ейворі поліз через вікно.

— Скауте, він застряг...— видихнув Джемі.— Боже милостивий...

Містера Ейворі заклинило. Я сховала голову під пахву Джемі й не дивилася, поки Джемі не закричав:

— Він вибрався, Скауте! Все гаразд!

Поглянувши, я побачила, що містер Ейворі вже іде балконом. Він перекинув ноги через перила і вже з’їжджав по стовпцю, як раптом зірвався, і з криком упав просто у чагарник міс Моді.

Тут я помітила, що чоловіки відступають від будинку міс Моді й наближаються до нашого. Вони вже не носили меблів. Полум’я охопило увесь другий поверх і проривалося через дах: віконні рами чорніли на яскравому жовтогарячому тлі.

— Нагадує гарбуз, правда ж, Джемі?

— Дивися, Скауте!

Дим, схожий на туман понад річкою, заклубився від нашого будинку й будинку міс Рейчел, і чоловіки потягли шланги туди. Позаду нас заскреготіла на повороті пожежна машина з Еботсвіля і зупинилася біля нашого двору.

— А книжка...— сказала я.

— Яка книжка? — здивувався Джемі.

— Та книжка про Тома Свіфта, вона ж не моя, а Ділла...

— Не переймайся, Скауте. Ще не час. Ліпше поглянь отуди.

Атикус стояв серед гурту сусідів, застромивши руки в кишені пальто. З таким виглядом він міг би дивитися футбольний матч. Поруч із ним стояла міс Моді.

— От бачиш, він зовсім не хвилюється.

— А чому він не лізе на дах?

— Він уже старий, зірветься і зламає собі карк.

— Може, скажемо йому, щоб виносили наші речі?

— Не треба до нього лізти, він сам знає, коли і що.

Пожежна машина з Еботсвіля почала качати воду на наш будинок ; один пожежник стояв на даху і показував, де найбільше треба води. Тут я помітила, що наш Справжнісінький Мофродит почорнів і весь осів; згори на кучугурі землі лежав бриль міc Моді. Садового секатора видно не було. Між нашим будинком і домівками міс Рейчел і міс Моді була така спекота, що всі чоловіки давно поскидали пальта і купальні халати. Вони працювали у піжамних куртках або нічних сорочках, заправлених у штани, а от я відчувала, що потроху крижанію, стоячи на місці. Джемі обійняв мене, намагаючись зігріти, але це мало допомагало. Я вивільнилася і обхопила себе за плечі. Потім потупала ногами, щоб знову їх відчути.

Під’їхала ще одна пожежна машина і зупинилася перед будинком міс Стефані Крофорд. Для їхнього шлангу не було крана, то пожежники почали поливати дім з ручних вогнегасників.

Бляшана покрівля міс Моді зупинила вогонь. З гуркотом будинок розвалився; у різних місця спалахувало полум’я, і на сусідніх дахах його збивали ковдрами, пригашуючи іскри і тліючі шматки деревини.

Тільки на світанку люди почали розходитися, спершу по одному, потім групами. Відкотили назад до міста мейкомську пожежну машину, відбула до Еботсвіля і їхня пожежна, лишилася тільки третя. Лише наступного дня ми довідалися, що вона приїхала з містечка Кларкс Феррі за шістдесят миль від нас.

Ми з Джемі повільно перетнули вулицю. Міс Моді замислено споглядала задимлене чорне провалля на своєму подвір’ї, і Атикус похитав головою на знак того, щоб ми до неї не лізли з розмовами. Він відвів нас додому, притримуючи за плечі, щоб ми не впали на слизькій заледенілій бруківці. Сказав, що міс Моді тимчасово перебереться до міс Стефані Крофорд.

— Кому какао? — спитав він. Я затремтіла, коли він розпалив вогонь у кухонній плиті.

Ми пили своє какао, і тут я помітила, що Атикус дивиться на мене — спершу з цікавістю, потім з незадоволенням.

— Я ж попереджав, щоб ви з Джемі не рухалися з місця,— промовив він.

— Так ми й не рухалися. Ми стояли...

— Тоді звідки ж цей плед?

— Плед?

— Так, мем, плед. Це не наш.

Я оглянула себе і побачила, що на плечах у мене, на манер індіанських жінок, накинутий коричневий вовняний плед.

— Атикусе, я не знаю, слово честі, не знаю... Я...

Тут я обернулася до Джемі — може, він знає, але Джемі здивувався ще більше за мене. Він сказав, що й гадки не має, звідки узявся той плед, ми стояли на місці, як і звелів нам Атикус, стояли біля воріт Редлі, осторонь від усіх, і на крок не відступили — і тут Джемі замовк.

— Містер Нейтен був на пожежі,— пробелькотів він.— Я його бачив, я бачив, як він тягнув той матрац — Атикусе, присягаюся...

— Все гаразд, сину,— Атикус помалу всміхнувся.— Схоже, що увесь Мейком вийшов сьогодні вночі на вулицю, так чи інакше. Джемі, здається, у нас у комірчині є обгортковий папір. Піди принеси його, і ми...

— Атикусе, ні, благаю!

Джемі, схоже, зовсім збожеволів. Він почав вибовкувати всі наші таємниці поспіль, зовсім не піклуючись ні про мою безпеку, ні про свою власну, не випускаючи нічого — ні дупла, ні історії зі штанями.

— Містер Нейтен запломбував те дерево, Атикусе, він навмисно, він не хотів, щоб ми там знаходили подарунки,— може, він і ненормальний, як усі кажуть, але, Атикусе, присягаюся, він нам нічого поганого не зробив, він же міг мені горло перерізати від вуха до вуха тієї ночі, а він натомість залатав мої штани... він ніколи нас не кривдив, Атикусе!

— Тихо, тихо, синку,— сказав Атикус так лагідно, що мені значно полегшало. Було ясно, що він нічогісінько не зрозумів зі слів Джемі, бо додав він тільки одне: — Ти маєш рацію. Ми залишимо цей плед собі. Хто знає, може, колись Скаут матиме нагоду подякувати йому.

— Подякувати кому? — не зрозуміла я.

— Примарі Редлі. Ти так захопилася пожежею, що й не помітила, як він укрив тебе пледом.

У мене всередині все аж перевернулося, і мені стало млосно, коли Джемі ухопив плед і почав до мене підкрадатися.

— Він вислизнув з дому — обернувся — наблизився тихо-тихо — і раз!

— Не надто захоплюйся своїми фантазіями, Джеремі,— сухо обірвав його Атикус.

— І на думці не маю,— набурмосився Джемі. Але я помітила, що в очах у нього спалахнув вогник нової пригоди.— Тільки уяви, Скауте, якби ти озирнулася, ти б його побачила.

Келпурнія збудила нас опівдні. Атикус того дня дозволив нам не ходити