Читати книгу - "Соловей"

Однак тепер був неслушний час, щоб виправляти скоєне.

Зараз вона мусила робити все, щоб уберегти Софі, поки не повернеться Антуан. Ізабель просто доведеться це усвідомити.

Зітхнувши, жінка пішла вниз, щоб поглянути, як там вечеря.

Її картопляний суп кипів занадто сильно, тож вона зняла з каструлі кришку і зменшила вогонь.

— Мадам? Із вами все гаразд?

Вона здригнулася від його голосу. Коли він зайшов? Вона глибоко вдихнула й поправила волосся. Його англійська була жахлива.

— Так, дякую.

— Пахне смачно, — сказав він, стоячи позаду неї.

Вона поклала дерев’яну ложку біля плити.

— Можна глянути, що ви готуєте?

— Звісно, — відповіла вона. Вони обоє вдали, що її думка має значення. — Це просто картопляний суп.

— А моя дружина, на жаль, не дуже добре готує.

Він стояв поруч із нею, як це колись робив Антуан: голодний чоловік, який спостерігає за приготуванням вечері.

— То ви одружений, сказала вона. Чомусь його слова її заспокоїли.

— Скоро в нас ще й син народиться. Ми плануємо назвати його Вільгельмом. Хоч мене й не буде поруч, коли він народиться. Тож, звісно, це рішення мусить прийняти його матір.

Це була така… життєва історія. В’янн обережно поглянула на чоловіка. Він був майже однакового з нею зросту, і це її чомусь нервувало. Дивлячись просто йому в очі, вона почувалася вразливою.

— Дасть Бог, ми всі скоро будемо вдома, — сказав чоловік.

«Він теж хоче, щоб усе це скінчилося», подумала вона з полегшенням.

— Час вечеряти, капітане. Ви приєднаєтеся до нас?

— Я мав би це за честь, мадам. Хоч вам, мабуть, приємно буде дізнатися, що зазвичай я працюватиму допізна й вечерятиму в компанії офіцерів. Також я часто братиму участь у різних операціях. Тож інколи ви взагалі не помічатимете моєї присутності.

В’янн залишила його на кухні й понесла столове срібло в їдальню, де мало не наштовхнулася на Ізабель.

— Не треба тобі лишатися з ним наодинці, — прошипіла Ізабель.

Капітан зайшов у кімнату.

— Ви гадаєте, що я скористаюся вашою гостинністю, а тоді завдам вам шкоди? Подумайте про це. Я приніс вино. Мені подобається «Сансер».

— Ви принесли нам вино? — перепитала Ізабель.

— Як зробив би будь-який вдячний гість, — відповів він.

В’янн злякалася, але вона не могла змусити Ізабель замовкнути.

— Ви знаєте про Тур, капітане? — спитала Ізабель. — Як ваші літаки стріляли в невинних жінок та дітей і скидали на нас бомби?

— «На нас»? — перепитав він задумливо.

— Я була там. Про це свідчать сліди на моєму обличчі.

— Це, мабуть, було дуже неприємно.

Ізабель заклякла. Її зелені очі контрастували з червоними плямами й синцями на блідій шкірі:

— Неприємно.

— Подумай про Софі, — нагадала їй В’янн.

Зціпивши зуби, Ізабель спробувала зобразити на своєму обличчі фальшиву усмішку.

— Капітане Бек, я покажу вам ваше місце за обіднім столом.

В’янн уперше за останню годину видихнула з полегшенням, а тоді повільно пішла на кухню по вечерю.

В’янн мовчки накривала на стіл. Атмосфера за вечерею була неймовірно напружена, й усі сиділи, мов на голках. Від цього нерви у В’янн були на межі. Надворі сідало сонце, заливаючи вікна рожевим сяйвом.

— Не бажаєте вина, мадемуазель? — запропонував Бек Ізабель, наливаючи собі великий келих «Сансер», яке він приніс до вечері.

— Якщо звичайні французькі родини не можуть собі цього дозволити, то як же я ним насолоджуватимусь, капітане?

— Один ковток, мабуть, не буде…

Ізабель доїла суп і встала з-за столу.

— Перепрошую. У мене болить живіт.

— У мене теж, — сказала Софі. Вона звелася на ноги й пішла з кімнати слідом за тіткою, наче цуценя, яке йде за дорослим собакою.

В’янн сиділа рівно, тримаючи ложку над тарілкою супу. Вони залишали її з ним наодинці.

У грудях знову сильно тьохкало. Вона обережно поклала ложку й витерла губи серветкою.

— Пробачте моїй сестрі, капітане. Вона імпульсивна й уперта.

— Моя старша донька така ж. Думаю, коли вона підросте, нам варто чекати неприємностей.

Це настільки здивувало В’янн, що вона повернулась до нього.

— У вас є донька?

— Жизела, — відповів він, усміхаючись. — Їй лише шість, але мати вже навіть не може змусити її почистити зуби. Наша Жизела радше збудує фортецю, ніж читатиме книгу, — зітхнув він і знову всміхнувся.

Її збентежило це відкриття про чоловіка. В’янн намагалася придумати, що відповісти, але нерви були надто напружені. Вона взяла ложку й знову почала їсти.

Здавалося, вони вічність сиділи в ніяковій тиші.

— Дякую, було дуже смачно, — закінчивши вечеряти, сказав капітан, і В’янн почала прибирати зі столу.

На щастя, він не пішов із нею до кухні. Він лишився в їдальні сам, попиваючи вино, яке приніс. Жінка знала, що воно має присмак осені — груш та яблук.

Коли В’янн нарешті домила, витерла тарілки й розставила посуд на свої місця, надворі було вже темно. Вона вийшла на осяяне зорями подвір’я, щоб бодай мить побути в спокої. По кам’яній стіні пробігла тінь. Мабуть, кіт.

Позаду себе В’янн почула кроки, спалах сірника, а тоді вловила запах сірки.

Вона зробила маленький крок назад, прагнучи розчинитися в пітьмі. Якби жінка могла рухатися достатньо тихо, то, можливо, змогла б обійти будинок і прослизнути в інші двері, не привертаючи його уваги. Та, наступивши на гілку, вона почула під ногою тріск і завмерла.

Він вийшов із саду.

— Мадам, — сказав він, — виходить, ви теж любите дивитися на зорі. Вибачте, що потурбував вас.

Вона боялася поворухнутися.

Він підійшов ближче, ставши поруч із нею, наче в цьому не було нічого незвичайного, і дивлячись на її фруктовий сад.

— Одразу й не скажеш, що тут іде війна, — сказав він.

В’янн вловила в його голосі смуток і подумала, що в них є дещо спільне: вони обоє далеко від людей, яких люблять.

— Ваш… командир… він сказав, що всі військовополонені залишаться в Німеччині. Що це означає? А як же наші солдати? Ви ж не захопили їх усіх.

— Я не знаю, мадам. Дехто повернеться. А багато хто — ні.

— Це ж треба! Яка мила картина: двоє нових друзів, — пролунав різкий голос Ізабель, розрізаючи повітря, наче сталевим ножем.

В’янн здригнулася, налякана, що її заскочили тут — із німцем, з ворогом, з чоловіком.

Ізабель стояла в місячному світлі, одягнена в костюм карамельного кольору. В одній руці вона тримала валізу, а в іншій — найкращий капелюшок