Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Даґні йшла повз кінотеатр, вогні якого освітлювали півкварталу. В повітрі сяяло величезне фото молодої усміхненої жінки; дивитися на неї було нестерпно марудно, наче бачиш її не вперше, а щодня, багато років поспіль. Під світлиною напис: «…монументальна драма дає відповідь на глобальне питання: «Чи мусить жінка зізнаватися в цьому?»

Біля нічного клубу повз Даґні непевною ходою покривуляла парочка. Дівуля з каламутними очима, спітнілим обличчям, у горностаєвому манто і красивій вечірній сукні, що, немов халат нечупари-домогосподарки, сповзала з плеча, оголюючи груди. Все це свідчило не про сміливу відвертість, а про п’яну байдужість. Кавалер підтримував дівицю за оголену руку, і на його обличчі проступав аж ніяк не засмак романтичної пригоди, а радше збитошна міна шибеника, який намірився написати на паркані щось стидке.

«І що ти сподівалася тут знайти?» — сама в себе запитувала Даґні.

Так жили поряд із нею люди, такої форми набували їхні душі, культура, розваги. Скільки ж років вона ніде не бачила нічого іншого?

На розі вулиці вона купила газету і повернула додому.

Її двокімнатна квартира розташовувалася на останньому поверсі хмарочоса. Вікна у вітальні сходилися кутом, перетворюючи кімнату на ніс корабля, що пливе серед фосфоресцентних блискіток міста на чорних хвилях зі сталі та каменю. Коли вона ввімкнула світильник, довгі трикутники тіней покреслили голі стіни геометричним візерунком, що його порушували лише дві кутасті шафи.

Даґні завмерла посеред кімнати, сама, поміж небом та містом.

Одна-єдина річ здатна була подарувати їй омріяне відчуття. Одна-єдина знана форма насолоди.

Вона підійшла до грамофона і поставила платівку Річарда Гейлі.

Це був «Четвертий концерт», останній його твір. Гуркіт і зіткнення перших акордів стерли з її пам’яті всі вуличні епізоди.

Концерт можна було означити як крик великого заколоту. В ньому вчувалося «ні», кинуте якійсь страхітливій нарузі; заперечення страждання, що виривається крізь муки немилосердної боротьби; нездоланна жага свободи. Мелодія немов промовляла людським голосом: біль не є доконечною умовою буття. Чому ж тоді найпекельніші мордування випадають на долю тих, хто не визнає їхньої невідворотності?.. Хто і на яку гризоту прирік нас, котрі осягнули таємницю любові та радості?.. Звуки тортур починали самі себе заперечувати, корчі агонії перетворювалися на гімн невиразному усвідомленню, заради якого можна перестраждати все. Музика була одночасно піснею бунту і пошуком високого духу.

Заплющивши очі, Даґні завмерла в кріслі.

Ніхто не знав, що спіткало Річарда Гейлі. Історія його життя була схожа на дидактичну настанову, покликану таврувати велич і показувати, яку ціну за неї доводиться платити. Історія ця розповідала про вервечку років, прожитих на горищах та в підвалах, і що безнадійнішою була сірість стін тих помешкань, то яскравішою і кольоровішою ставала музика ув’язненої в них людини.

Ця сірість засвідчувала боротьбу з темними сходовими прогонами багатоквартирних будинків, із замерзлими водогінними трубами, з куснем бутерброда в смердючому продуктовому кіоску, з обличчями людей, які слухали музику з порожніми очима. Це був герць без вивільнення люті, без втіленого ворога; двобій із глухою стіною з найкращою звукоізоляцією: байдужістю, що поглинала удари, акорди і волання, — мовчазна битва людини, якій даровано зробити звуки красномовнішими, ніж це вдавалося будь-кому іншому; борня, що тривала в тиші забуття і самоті ночей, коли вряди-годи симфонічний оркестр виконував котрийсь його твір і Гейлі вдивлявся в морок, усвідомлюючи, що це його душа тремтливими і нерівними колами радіохвиль розлітається навсебіч над містом, але немає програвачів, налаштованих на її хвилю.

— Музика Річарда Гейлі сповнена звитяги. Наша епоха давно переросла такі витребеньки, — писав один критик.

— Музика Річарда Гейлі випадає з нашого часу. В ній є дещиця тріумфу. А хто сьогодні здатен радіти? — вторував інший.

Життя Гейлі один в один нагадує життя решти деміургів, винагороджених пам’ятником у міському парку через сто років після того, як цей пошанівок перестав мати значення для удостоєних відзнаки. Але Річард Гейлі не помер достатньо скоро, тому побачив день, що його, за законами історії, бачити не мав.

Йому було сорок три роки. Тривала прем’єра опери «Фаетон», яку Гейлі написав двадцятичотирирічним. Він на власний розсуд переінакшив давньогрецький міф: Фаетон, юний син Геліоса, вкравши у батька сонячну колісницю, щоб самовпевнено і зухвало провезти по небу світило, не загинув, як у легенді, а таки досягнув мети. Оперу було поставлено дев’ятнадцять років тому, але прем’єра зі свистом провалилася. Тієї ночі Річард Гейлі до світанку блукав вулицями міста, безуспішно шукаючи відповіді на свої питання.

І ось, через дев’ятнадцять років, після завершальних звуків другого показу зал вибухнув такими шаленими оваціями, яких іще не чув оперний театр. Древні стіни не могли утримати цього шквалу, його звуки поринули в коридори, на сходи, заполонили вулиці, діставшись нарешті до хлопчиська, який блукав тими вулицями дев’ятнадцять років тому.

Того вечора Даґні теж була в опері. Одна з небагатьох присутніх, вона вже знала музику Гейлі, хоча ніколи досі не бачила самого автора. Дивилась, як його виштовхнули на сцену, як він стоїть перед людським морем, — завмерлий, високий, худорлявий і сивочолий чоловік. Він не вклонявся, не всміхався, а просто стояв і дивився в юрбу. На його обличчі застигло тихе і нелукаве питання зніяковілої людини.

— Музика Річарда Гейлі, — писав наступного ранку критик, — це грандіозне надбання людства. Вона належить народній величі й створена нею.

— Життя Річарда Гейлі, — казав священик, — приклад благородного піднесення. Він витримав страшну битву, але що це значить? Пройти через страждання, несправедливість, витримати ганьбу від рук своїх братів, щоб збагатити їхні життя і навчити цінувати красу великої музики. Це так доречно і шляхетно.

Через день після тріумфу Річард Гейлі зник.

Він нікому нічого не пояснив. Лише повідомив своїх видавців, що припиняє кар’єру, і за скромну суму продав права на всі твори, хоч і знав, що відсотки від перевидання забезпечили б йому немалі статки. А потім кудись поїхав, не залишивши адреси. Це було вісім років тому. Відтоді його ніхто не бачив.

Відкинувши голову і заплющивши очі, Даґні слухала «Четвертий концерт». Вона схилилася на диван, тіло її розслабилося і розкошувало; на застиглому обличчі вирізнявся лише чуттєвий рот, окреслений лініями жаги.

Невдовзі розплющила очі, помітила кинуту на диван газету і машинально простягнулась по неї. Хотіла прибрати до дідька вульгарні передовиці. Газета випала з руки, і Даґні побачила знайоме обличчя і заголовок новини. Склавши газету, пожбурила її додолу.

Це було обличчя Франциско д’Анконії. Заголовок повідомляв, що він прибув у Нью-Йорк. «То й що?» — подумала вона. Зустрічатися з ним зовсім не обов’язково. Вони не бачилася вже багато років.

Даґні поглянула на газету на підлозі. Подумала, що не варто