Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пора грибної печалі 📚 - Українською

Читати книгу - "Пора грибної печалі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пора грибної печалі" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 96
Перейти на сторінку:
тут по імені… Кожна травинка мені радіє на цій землі…

— Встаньте! — несподівано злютів батько. — Чуєте, встаньте! І вам, такому гордому газді, не ганьба на колінах клячати? — підійшов миттю до старого, охопив за руки і підняв. — Забули вже про честь?..

Дід вирвався, сів, тяжко дихаючи, на передплужник, й стиснув руками голову.

— Господи, великий і праведний, за що така покара?! — простогнав.

— Кажу вам ще раз по-доброму, няню, не йдіть супроти волі людей, — перейшов знову на спокійний тон батько. — На хліб насущний маєте задоста. Треба буде — запоможу. Для кого хочете далі старати? Таж мало ще доля наш рід побила?

Дід підняв затуманені очі й глухо промовив:

— Аби мені помагати? Я ліпше на першому сучку повішуся, аніж візьму з чиїхось рук милостиню. Дожився газда — на старість йому жебрати радять, — усміхнувся криво.

— Ніхто вас не гонить просити милостині, — сказав батько. — Я хочу для вас спокійної старості.

— Хочеш мені спокійної старості? — похопився дід.

— Хочу, бо зла на вас не таю.

— Тоді, Андрійку, вчини так, аби від мене землю не забрали. У тебе ж в руках велика влада, ти можеш зробити все, — дід схопив батька за руку й благально подивився йому у вічі.

— Ні, няню. В моїх руках не особиста влада, а тих, за кого я пережив і тюрми, і побої, і фронти… Це влада народу. Вас же прошу бути розумним, бо може бути гірше. І тоді вже справді не в моїй владі вам буде допомогти, — мовив батько й, обернувшись, рушив з поля.

— Андрію, сину мій! — заволав услід дід. — Щось зроби! Я ж всі ці роки молився за тебе, аби господь зберіг від кулі і всякої напасті. Я молився днями і ночами, аби ти живим вернувся. Спитай у цих небес, спитай у цієї землі, як я вічно засівав їх молитвами за тебе. Не віриш, сину?!

Дід зігнувся, виважив із межі величезний камінь, підняв його над собою і крикнув:

— Спитай у цього каменя, скільки я сидів на ньому, думав і молився за тебе! Спитай, спитай у каменя! — несамовито неслося навздогін.

Батько на мить обернувся до діда й сказав задумливо:

— Няню, я питати не буду, бо каміння теж може заговорити, але тільки, думаю, вам на шкоду.

Ми пройшли поволі полем, вибрались з долини, а коли зупинились на пагорбі перед селом — оглянулись. Дід все ще стояв на межі, тримав високо над головою величезну кам’яну брилу і щось кричав.

У мертвому небі птахи не співають

…З тих пір, відколи ми зустрілись з дідом на весняному полі, здається, пройшло й не так багато часу… Але з тодішнього діда Василя вже й половини не зосталося. Кинув на паруючу землю ще один оберемок снігу й припер лопату до стіни.

— А ви чого, діточки, прийшли? — спитав здивовано, немов вперше уздрів нас.

— Повіншувати вам. Нині святкують Новий рік, — зніяковіло відповів я.

— Ну то й віншуйте. Цікаво, що мені наврочите, — зійшов на ганок й, спершись на стіну, зацікавлено задивився на нас.

— Віншуємо вам, діду, щасливий Новий рік, аби-сьте малися у щасті, здоров’ї, гаразді! — вимовляю якось непевно.

— І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік цвітуть красні рожі! — уже зовсім бадьоро продекламував брат.

Дід мовчки зміряв поглядом Павла, а потім нагнувся з ганку й довго дивився, як під вікном дотлівають, паруючи, останки снігу.

— Файно, ой файно навіншували, — похвалив раптом весело. — Дуже полюбилося мені про рожі. Лише цікаво, чи дождуся, коли вони зацвітуть там, — показав рукою на обгорілий клапоть землі під вікном. — Ну, а тепер трішки почекайте, діточки.

Тут же обернувся, зайшов у хату. Довго барився, зате виніс повні жмені зім’ятих грошей.

— Файним віншувальникам і плата красна, — мовив, підійшовши до мене. — Ану, відкрий скоріше торбу, — проказав, тримаючи наді мною гроші.

Завбачивши таку велику купу грошей, я позадкував. Але дід притьмом схопив мене за плече й силоміць запхав у торбу зіжмакані купюри.

— Кажу, файним віншувальникам — плата красна, — підвищив голос. — Беріть, мені більше гроші не знадобляться.

Поспішливо дякуючи, ми, було, дали волю ногам, але оклик діда з ганку повернув нас з вулиці.

— Побудьте ще трохи в мене, — попросив тихо й втомлено присів на заледенілі східці.

— Зайдіть до хижі, бо простудитесь, — нараював я.

Дід байдуже махнув рукою й почав, ніби до себе:

— Я добре знаю, ти все чув, що творилося у хаті, коли забрав тебе до себе переночувати. Але я знав, що не заголосиш, нікому не розкажеш… Михайло тої ночі подався до бандерівців на Станіславщину, і я його похоронив. Уже майже два роки відмолював грішну душу, а він через стільки часу знову явився. І прийшов саме у ніч, після того, як ви були на моєму полі, де синок Андрій відчитував і напоумлював мене.

…На цей раз вуйко Михайло повернувся, майже не криючись. Ледве стемніло, зайшов у обійстя, без стуку відчинив двері і став на порозі. Дід, склавши побожно руки, чипів на колінах перед іконою богоматері. На рипіння дверей навіть не обернувся. Із заплющеними очима пристрасно шепотів молитву і бив поклони. Михайло кашлянув, перекинув за плечі автомат і зіперся на одвірок.

Дід по якомусь часі озирнувся і жодним порухом не видав свого здивування. Підняв знову до ікони обличчя і, наче з сином зовсім не розлучався, заговорив:

— Це вже два роки, як тобі дорогу вказав через Чортів хребет. І коли ти пішов, повернувся у хату, запалив перед ликом матері божої свічку і став на коліна, аби помолитися за грішну душу твою. Тільки-но вогник осяйнув ікону — я прошепотів: «Богородице, не карай його так тяжко. Змилостився над ним, обірви його життя скоріше, най не носить так довго по землі гріхи свої…» І тут на очах божої матері одна за одною спливли сльози і закапали, як дощ. Я погасив свічку, але богородиця продовжувала плакати, і я вже до самого ранку не міг її утішити й розрадити ніякими молитвами… Ось і тепер, поникай лишень.

Вуйко Михайло непевно відштовхнувся від одвірка, ступив у глиб кімнати, поклав руку батькові на плече й примруженим поглядом почав вдивлятися в обличчя божої матері. І його давно скам’яніле серце, яке, здавалося, не могло озватися й на найстрашніші видовиська, раптом лунко тьохнуло: з ікони дивилися очі рідної матері. Вуйко Михайло зблід. Десь усередині, глибоко під серцем, зажевріло неприємне, давно вже забуте почуття страху, і він спробував щось сказати, але ніяк не міг ворухнути омертвілими

1 ... 22 23 24 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"