Читати книгу - "Гробниця"

Мередіт витягла мапу та звірила назви вулиць і номери будинків.

Одначе ентузіазм її враз випарувався. Річ у тім, що вона стояла саме там, де розраховувала, та от тільки дивитися було ні на що. Вона зіштовхнулася з тією самою проблемою, котра переслідувала її впродовж усього тижня. Нові споруди витіснили старі, нові вулиці розширились і подовжились, і невпинний плин часу безжально поглинув старі адреси.

Будинок номер два на вулиці Шосе Д’Антен тепер являв собою сучасну будівлю зі скла й бетону — безформну й позбавлену смаку. Книгарня зникла. І навіть пам’ятної дошки на стіні не висіло.

Та раптом Мередіт помітила в стіні двері, майже невидимі з вулиці. На них був різнокольоровий напис — «Чаклунство. Ворожіння на картах Таро».

А внизу маленькими літерами дописано: «Ворожка розмовляє французькою та англійською».

Її рука рвонулася до кишені джинсової куртки. Мередіт намацала складений навпіл паперовий квадратик у тому місці, куди вчора запхала його, відразу ж по тому забувши про нього та про дівчину, котра дала їй цю рекламку. Мередіт витягла її й уставилася на зображення. Воно було погано скопійоване та нечітке, але схожість видавалася незаперечною.

Вона дуже схожа на мене.

Мередіт кинула погляд на двері з написом. Вони були прочинені. Наче хтось потихеньку прослизнув, коли вона не дивилась, і відсунув клямку. Підступивши ближче, жінка зазирнула всередину. Там був невеличкий передпокій із пурпуровими стінами, прикрашений сріблястими зірками, місяцями й зодіакальними знаками. Під стелею висіли кришталеві або ж скляні конструкції — Мередіт точно не могла сказати — і віддзеркалювали світло.

Жінка подумки вишпетила себе за виказану цікавість. Астрологія, магічні кристали, провішування майбутнього — усе це вона не сприймала всерйоз. Вона навіть не цікавилася своїми гороскопами в газетах, зате Мері з побожністю робила це щоранку за філіжанкою кави. То був для неї неначе ритуал.

Проте Мередіт цього просто не розуміла. Сама думка про те, що майбутнє якимось чином присутнє в сьогоденні й детально розписане, здавалася їй абсолютно божевільною. Це було надто фаталістично, надто схоже на відмову від відповідальності за власне життя.

Невдоволена своєю поведінкою, вона відступила від дверей. Чому вона й досі тут стирчить? Треба йти далі. Викинути з голови цю брошурку.

Це просто дурня якась. Звичайнісінькі забобони.

Однак водночас щось заважало їй просто піти геть. Звісно, Мередіт було цікаво, але то цікавість радше суто абстрактна, а не емоційна. Чому дама на брошурці так схожа на неї? Чому так сталося, що вона випадково натрапила на ці двері? їй закортіло дізнатися.

Мередіт знову потихеньку рушила вперед. Із передпокою нагору вели вузькі сходи, навперемін пофарбовані червоним та зеленим. Нагорі ж виднілися ще одні двері. Крізь завісу з жовтих дерев’яних намистин було помітно, що вони небесно-блакитного кольору.

Так багато барв!

Десь вона вже читала, що певні люди сприймають музику у своїй свідомості в кольоровому зображенні. Як же називається це явище? Симестезія? Чи синестезія?

Усередині було прохолодно. Від торохкітливого старого вентилятора над дверима линув слабенький потік повітря. У млявому жовтуватому світлі танцювали дрібненькі часточки пилу. Зрештою, якщо їй так кортить потрапити в атмосферу епохи на зламі століть, то де цю атмосферу ще шукати, як не тут, де вона лишилася такою самою, як і сторіччя тому?

Це просто дослідження, і тільки.

На якусь мить усе повисло на волосинці. Здавалося, навіть будинок затамував подих. І став чекати. Тримаючи брошурку в руці, наче талісман, Мередіт увійшла всередину. Потім нерішуче ступила на першу сходинку й пішла нагору.

А за сотні миль на півдні, у буковому лісі над Рен-ле-Беном, раптовий подув вітру ворухнув мідно-жовте листя на гілках старезних дерев. Почувся подих когось давно померлого, наче чиїсь пальці легенько торкнулися клавіш.

Нарешті!

І з кожною пройденою сходинкою в лісі відбувалась якась химерна гра світла.

РОЗДІЛ 13

Домен де ля Кад

«Так, отче, і дякую вам за вашу добрість. На все добре».

Іще мить потримавши телефон біля вуха, Джуліан Лоуренс потім опустив руку й натиснув на кнопку. Підтягнутий і засмаглий, він виглядав молодшим за свої п’ятдесят із гаком. Витягши з кишені пачку цигарок, він клацнув запальничкою «Зіппо» й закурив «Голуаз». Застигле повітря наповнилось ароматним димом.

Приготування до вечірньої служби були завершені. Тепер, за умови належної поведінки його племінника Хола, усе мало пройти як слід. Він співчував хлопцеві, але йому не подобалося, що той розпитував мешканців містечка про нещасний випадок із його батьком. Каламутив воду. Навіть приходив до слідчого й вимагав у нього довідки з офіційно зазначеною причиною смерті. Оскільки поліціянт із комісаріату Куїзи, який займався розслідуванням цього нещасного випадку, був приятелем Джуліана, а єдиним свідком виступала місцева п’яничка, то справу потихеньку спустили на гальмах. Настирливу допитливість Хола пояснили цілком зрозумілою емоційною реакцією пригніченого горем сина, але по суті так нічого й не пояснили.

Та все одно Джуліан волів спекатися хлопця. Дізнаватися тут було ні про що, але Хол однаково копав. Тому рано чи пізно поповзуть чутки, особливо в такому маленькому містечку, як Рен-ле-Бен. Люди скажуть, що диму без вогню не буває. Джуліан розраховував на те, що після похорону Хол залишить Домен де ля Кад і повернеться до Англії.

Чотири роки тому Джуліан та його брат Сеймур, батько Хола, придбали цей готель на паях. Сеймур був на десять років старший. Пропрацювавши до виходу на пенсію у фінансовій установі в лондонському Сіті, він зациклився на прогнозних прибутках готелю та бізнес-планах, спрямованих на розширення нового бізнесу. Проте Джуліана цікавило зовсім інше.

Коли він уперше побував у цьому регіоні 1997 року, його дуже заінтригували чутки стосовно Рен-ле-Бена взагалі та Домен де ля Кад зокрема. Уся ця місцевість була буквально пронизана таємницями й легендами: натяки на захований скарб, криваві змови, небувальщини про якісь таємні товариства… Усе, що завгодно, — від тамплієрів і альбігойців аж до римлян, вестготів та кельтів. Однак найсильніше уявою Джуліана заволоділа одна сучасніша історія. Збереглися письмові відомості кінця дев’ятнадцятого сторіччя про якусь сплюндровану гробницю поблизу Рен-ле-Бена, про колоду карт Таро, яка начебто була нічим іншим, як схемою знаходження скарбу, а також про пожежу, що частково зруйнувала маєток Домен де ля Кад.