Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Слухайте-но, сахібе! Річка вже змінила голос. Вона засне трохи перед світанком, а до нього вже лишилося хіба з годину. А на світанку вона знов розбурхається. Звідки мені відомо? А де ж пак, проживши тут тридцять років, та не знати голосу річки, як батько знає голос свого сина? Вона гомонить уже не так сердито. Можу забожитися, що годину чи й дві брід буде безпечний. Тож поспішайте, сахібе! Я покличу Рама Першада, і цей раз він уже не заверне назад. Чи добре обіп’ято полотном ваші речі? Агов, ма-хауте, глиняна твоя голова, подавай слона сахібові! Та скажи на тім боці, що вдень броду не буде.
Гроші? Ні, сахібе, я не такий чоловік. Навіть дітлахам на ласощі не треба. Самі ж бачите, що дім мій порожній, і я вже старий.
Дут[52], Раме Першаде! Дут! Дут! Дут! Нехай щастить вам, сахібе!
Малий Тобра
Обвинувачений не сягав головою й до бар’єру перед лавою підсудних», — як, буває, пишеться в англійських газетах. А втім, про цю справу ні в яких газетах не писали, бо кого б там хоч на крихту цікавила доля малого Тобри? Кілька довгих, спекотних пообідніх годин морочилися з ним присяжні в червоному будинку суду, та на всі їхні запитання він тільки низько вклонявся й скиглив. Кінець кінцем вони вирішили, що докази недостатні, і суддя погодився з цим вироком. Правда, трупик Тобриної сестри знайшли на дні колодязя, і на півмилі навколо, крім малого Тобри, не було живої душі; але ж дівчинка й сама могла ненароком упасти в колодязь. Отож малого Тобру виправдали й пустили на волю: йди куди хочеш. Той дозвіл був не такий великодушний, як здається, бо Тобра не мав куди йти, ані чого їсти, ані в що вдягтися.
Він вибігу подвір’я суду й сів на цямрині колодязя, міркуючи: а що як він стрибне зараз в оцю чорну воду, а втопитись не зуміє? Чи не заберуть його тоді знов та не повезуть за іншу Чорну воду[53]? Один конюх покинув на викладеній цеглою землі порожню шаньку, і голодний Тобра заходився вибирати з неї сирі зернини, що їх не доїв кінь.
— Ах ти злодюго! І оце його тільки-но випущено з-під грізної правиці Закону! Ану ходімо, — сказав конюх, за вухо відвів малого Тобру до високого й гладкого англійця і розказав про крадіжку.
— Ай-ай-ай! — вигукнув англієць тричі вряд (правда, він ужив сильнішого слова). — Укиньте його в клітку та відвезіть до мене.
І малий Тобра, вкинутий у багажну клітку на задку англійцевої коляски, поїхав до нього додому, певнісінький, що буде зарізаний, як порося.
— Ай-ай-ай! — знову вигукнув англієць. — Сире зерно, бодай тобі! Нагодуйте хто-небудь пуцьверінка, та зробимо з нього форейтора. Чи ви бачили? Сире зерно, Господи Боже!
— Ану розказуй, хто ти і що ти, — звелів старший конюх малому Тобрі, як доїли вечерю і вся челядь полягала спочивати в челядні за будинком. — Ти ж родом не з касти конюхів, тебе тільки голод привів між нас. Як ти попав до суду і за що? Кажи, бісове насіння!
— Я не мав чого їсти, — спокійно відловів малий. — А тут добре.
— Не викручуйся, — гримнув старіший конюх, — бо я тебе пошлю вичищати гній у рудого жеребця, а він кусається, як верблюд.
— Ми телі, олійники, — сказав малий Тобра, розгрібаючи пальцями ніг пилюку. — Ми були телі — батько мій, і мати, і брат, старший за мене на чотири роки, і сестра.
— Та, що знайшли мертву в колодязі? — спитав один з чоловіків, що вже чув про суд.
— Еге ж, — відповів Тобра поважно. — Та, що знайшли мертву в колодязі. Давно-давно, я вже не скажу до пуття й коли, на наше село, де ми держали олійницю, напала пошесть. Спершу заслабла сестра й осліпла, бо то була мата — віспа. А згодом від тої самої пошесті вмерли наші батько й мати, і зосталися ми самі: брат — по дванадцятому році, я — по восьмому і сестра, що на очі не бачила. Правда, в нас була ще олійниця й віл, тож ми пробували бити олію, як і перше. Та віл був ледачий і впертий, а Серджан Дас, що збіжжям торгує, обдурював нас на платі. Ми уквітчували і шию волові, і великий стовп у олійниці, що крізь дах стримить, аби тільки богів уласкавити, та ніщо не помагало, і Серджан Дас не мав до нас жалю.
— Бапребап[54], — замурмотіли жінки конюхів, — отак обкрадати малих дітей! Та чи ми, сестриці, не знаємо, що за люди ті банії[55]?
— Олійниця наша була вже стара, а ми з братом ще не мали досить сили, щоб як слід закріпити п’ятку стовпа в хомуті.
— Ще б пак, — озвалась пишно вбрана дружина старшого конюха, упхавшись у коло. — Це робота для дужого чоловіка. Як я була ще дівчиною, в батьковому домі…
— А ти помовч, жінко, — спинив її старший конюх. — Розказуй, хлопче, далі.
— А що далі! — відказав Тобра. — Стовп, я вже не пам’ятаю, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто Страшної Ночі», після закриття браузера.