Читати книгу - "Мертві квіти"

…вони й влаштовують вистави на горищi…

…убивати людину через будинок? Хоча, чому нi…

…вiдчував я, що не буде так просто…

— Менi треба подумати, — зрештою промовив Стас. — I порадитися з адвокатом.

— Скiльки? За день-два вас можуть так приплутати, що оте, про що я сказав, уже не вдасться. Ви вже сидiли у камерi! До того ж, нашi обласнi структури ще не зацiкавилися нотарiусом Шевчиком i його паперами. А коли зацiкавляться, змiнювати щось буде пiзно. Ви розумiєте це?

Прокурор пiдводив його до пiдписання документа вже. I зараз Стас не здивувався б, якби у вiдповiдь на його згоду, той витяг з папки потрiбний аркуш з усiма атрибутами нотарiальної контори i простяг би йому. Он як…

Обставини заганяли у кут. З розпачу хотiлося так гепнути кулаком по столу, щоб усе порозлiталося на друзки. Прикро — не те слово. Усе потрiбно робити вчасно. Якби вiн кiлька днiв не зволiкав через власну недалекогляднiсть i згодився б на попередню пропозицiю Мамчура, то мiг би бути зараз нехай навiть не у Вiнницi, проте з купою «зелених» у кишенi, i не товктися на порозi камери з неабиякими перспективами потрапити туди знову. Тепер та стара пропозицiя вже не дiйсна, проте є нова, значно гiрша. Але чи не доведеться за кiлька днiв знову-таки шкодувати, що не прийняв її вчасно? Тодi, коли шляху назад дiйсно вже не буде…

— Я мушу подумати, — вперто повторив Стас. — Рiч у тiм, що я не причетний до вбивства i навiть до останнього рятував постраждалу. Тому робити те, що ви радите, менi бiльш нiж прикро. У мене болить голова i я хочу додому.

— Розумiю вас, — спiвчутливо кивнув прокурор.

ХX

Стан душi, з яким сидiлося у чотирьох непривiтних стiнах, котрi хочеш-не-хочеш стали причиною нових проблем, важко було передати. «Головне — обрати вiрний напрямок i йти упоперек» — згадалися Олеговi слова про життя-зебру. Зараз його переслiдувало враження, що iде уздовж.

Олег загруз у такiй справi, що не мав жодної можливостi приїхати i лише давав поради. А вони зводилися до того, що на нього наїжджають зацiкавленi люди, i якщо Стас дiйсно до цього не причетний, то нiчого й боятися, а просто послати усiх їх подалi. Що ж, до наїзду машиною вiн дiйсно непричетний. А до смертi панi Мурашевич??? Доведи, спробуй, усiм оцим, що робив усе можливе, аби врятувати її. Тим паче, якщо був мотив. Залiзний мотив…

Стас не вiрив у фантастичнi збiги обставин. Тому чим далi, тим бiльше усе складалося для нього в одну картину — картину чиїхось планомiрних зусиль вирвати те, що має належати йому. Адже тиснути почали одразу. Спочатку дурнуватим залякуванням, потiм серйозними речами. Дуже серйозними, оскiльки пiшли на вбивство. Не випадково ж Неонiла Йосипiвна вийшла з дому такої пiзньої пори, коли у нього не було алiбi i ще коли саме вiн у разi потреби мав стати за операцiйний стiл. Усе складалося надто вдало для тих i, навпаки, невдало для нього.

Але тодi виходило, що проти нього змовилися i прокурор, i завiдувачка, i навiть Олена! Адже узгодженi дiї усiх призвели до цього! Вiн струсив головою i заходив по хатi.

Хай хто це був, вони не професiонали у таких пiдставах i, напевно, роблять це уперше, не зумiвши стриматися перед перспективами урвати ласий шмат. А отже, їхнi дiї, задуми повиннi мати певнi огрiхи. Їх можна вивести на чисту воду, у цьому Стас не сумнiвався. От тiльки як це зробити? Досвiдчений слiдчий з вiдповiдним арсеналом зумiв би безперечно. Але хто ж схоче цим займатися, аби нажити ворога в особi прокурора? А вiн — нюхом чулося — неабияк зацiкавлений у цiй справi. А самому? Ну що тут зробиш самотужки, коли нiкого не знаєш, коли кожен твiй рух наче на екранi?

Що тут зробиш?!

Проте сидiти склавши руки Стас не мiг. У людини завжди є шанс щось змiнити. I саме тепер пригадався нещодавнiй вiзит пиячка, що випрошував двадцятку. «Вам загрожує небезпека»… Це що, також не збiг? Не просто алкаш не мав за що випити i приперся з надiєю отримати пляшку надурняк, бо в iнших мiсцях уже спробував?

Пошуки навколо центральної площi, ратушi, базару не дали результату. Проте iнший, аналогiчної зовнiшностi, обiцяв найближчим часом розшукати того, хто тодi назвався Серьогою. Доведеться тепер дати не одну двадцятку. Що вдiєш, усе потрiбно робити вчасно.

Дiана пропонувала на день-два взяти вiдгул, щоб вiдпочити та заспокоїтися. Можливо, Павловська мала рацiю, i Стас набрав її номер, але вона не вiдповiла. У роздумах вiн зняв колодку з дверей i пiднявся на горище. Тiльки не бездiяти. I пошуки продовжилися, але нiчого такого, де мiг би хтось ховатися або проникати на горище, вiн так i не знайшов.

У розпачi Стас опустився на сходи, так i не дiйшовши донизу. Що скаже Серьога, якщо знайдеться? У маленькому мiстечку усi про усiх знають. А вони цiлими днями лише сидять i патякають за пляшкою одне з одним. Чом би не попатякати з ними?

Звук, який почувся, був слабким, проте чiтким i якимось дуже специфiчним, таке враження, що знайомим. Здригнувшись, Стас пiдвiвся i глянув нагору, хоч i не зрозумiв чiтко, звiдки вiн долинув. Але одразу задзвонив телефон. Притулившись спиною до стiнки, Стас витяг мобiльний. Це була Олена.

— Привiт. Пробач, я не мiг подзвонити. Як ти там?

— Нiчого, дякую, — голос її був сумний. — Вибач, може ти i зараз зайнятий, просто… сумно стало. Я зовсiм розклеїлася. Вiдколи повiдомили. Це жах. Сиджу i не знаю, що робити.

— А що тут уже зробиш… — Стас глибоко зiтхнув. — Опануй себе i здавай сесiю. Я не забув про тебе. Просто стiльки навалилося. Усякого головного болю, ще й такого…

— Що сталося? — стурбовано запитала Олена.

— Не хочу зараз. Потiм. Коли приїду.

— А ти приїдеш?

— Не знаю… Це не вiд мене залежить. Голова пухне. Але тебе радий чути. Дуже. Може, i настрiй трохи пiднiметься, а з настроєм i справи краще робляться.

— Не сумуй, — попросила вона. — Усе буде добре. У мене таке вiдчуття, що ти з усього знайдеш