Читати книгу - "Тяжкі часи"

чіпляється за надію, відкидаючи вищу втіху — знати з математичною точністю, що батько її бездушний волоцюга. Та що вдієш? Дітодавс повідомляв, що на цифри вона вкрай тупа; що, здобувши раз загальне уявлення про земну кулю, вона вже анітрохи не цікавилася її точними вимірами; що пам’ять на дати в неї надзвичайно погана, і запам’ятовує вона хіба ті, що з ними пов’язані які-небудь сумні події; що тільки-но загадаєш їй швидко вирахувати подумки, скільки коштуватиме двісті сорок сім муслінових чепчиків по одному шилінгові й два з половиною пенси за штуку, як вона заллється слізьми; що вона найвідсталіша учениця в цілій школі; що вже два місяці, як їй утлумачують основи політичної економії, а ось щойно вчора їй утерло носа отаке-о, три фути від землі, хлоп’я, коли вона на питання: «Яка найперша засада цієї науки?» — дала безглузду відповідь: «Чинити людям те, що я бажаю, щоб вони мені чинили».

Пан Товкматч, покивавши головою, зауважив, що все це дуже прикро і що це свідчить про необхідність безнастанного товчіння в ступі науки за допомогою системи, режиму, Синіх книг, офіційних звітів і статистичних таблиць; і що на Джуп треба налягти. Так і зроблено, проте вона від того тільки почала дужче журитись, а однаково не розумнішала.

— От, либонь, гарно бути такою, як ви, панно Луїзо! — сказала вона якось увечері, коли Луїза спробувала хоч трохи розтлумачити їй нездоланні домашні завдання.

— Ти так гадаєш?

— Я б же тоді так багато знала, панно Луїзо! І все, що мені тепер важке, зробилося б легке.

— Тільки чи стало б тобі від того краще, Сесі?

Дівчинка, подумавши, тихо промовила:

— Але й гірше б не стало, панно Луїзо.

На те Луїза відказала:

— А це хтозна.

Дівчата так мало знались одна з одною — як через те, що життя в Кам’яній Осаді, одноманітне, мов крутіння коліс у машині, не дуже схиляло до товариських взаємин, так і через заборону, накладену на Сесине минуле, — що й досі були майже як чужі. Сесі трохи розгублено дивилась на Луїзу темними своїми очима, не знаючи, сказати ще щось, а чи мовчати.

— Ти он як гарно нашу матір доглядаєш і яка ласкава з нею, — заговорила знов Луїза. — Я б так зроду не зуміла. Ти й сама для себе краща, ніж я для себе.

— Але ж я, панно Луїзо… я ж така дурепа! — не здавалася Сесі.

Луїза засміялась несподівано весело й запевнила її, що помалу й вона порозумнішає.

— Ой, якби ви знали, яка я дурна! — трохи не плачучи провадила Сесі. — У школі я весь час помиляюсь. Пан і пані Дітодавс раз у раз мене викликають, а я раз у раз помиляюсь. А що я вдію, як ті помилки мені самі на язик набігають!

— А пан і пані Дітодавс, мабуть, ніколи не помиляються, еге, Сесі?

— Ой, що ви! — вжахнулось дівча. — Вони ж усе знають!

— Ану розкажи, які ж у тебе помилки.

— Та мені аж соромно, — неохоче сказала Сесі. — Ну ось, наприклад, сьогодні пан Дітодавс розказував нам про натуральний добробут.

— Мабуть, національний, — зауважила Луїза.

— Еге ж. А хіба воно не однаково? — несміливо спитало дівча.

— Кажи вже краще національний, коли вія так казав, відповіла Луїза ухильно.

— Ну, про національний добробут. То він сказав: «Ось нехай ваш клас буде нація. І в цієї нації є п’ятдесят мільйонів грішми. Чи забезпечено добробут цій нації? Ученице номер двадцять, чи цій нації забезпечено добробут і чи ти живеш у достатку?

— А що ж ти відповіла? — спитала Луїза.

— Я, панно Луїзо, сказала, що не знаю. Я собі подумала: звідки ж я знатиму, чи нації забезпечено добробут і чи в достатку я живу чи ні, поки я не знаю, в кого ті гроші і чи є там скількись і моїх? А воно, виявилось, зовсім сюди не тичеться. Цифри про це зовсім не кажуть, — відмовила Сесі, втираючи сльози.

— О, це була велика помилка, — знов зауважила Луїза.

— Авжеж, панно Луїзо, тепер я це знаю. Тоді пан Дітодавс каже: «Ану, спитаймо тебе ще. Ось нехай цей клас — велике-превелике місто, і живе в ньому мільйон душ. А з того мільйона за рік тільки двадцять п’ятеро померло з голоду на вулиці. Що ти скажеш про таке співвідношення?» Я думала, думала й нічого кращого не надумала: кажу, по-моєму, їм від того не легше вмиралося, що неголодних був мільйон чи хоч би й мільйон мільйонів. І знов я не так відповіла, як треба.

— Авжеж, не так.

— Тоді пан Дітодавс ізнов каже: «Ану, ще раз тебе спитаю. Ось нехай у нас є скотистика…»

— Статистика, — поправила Луїза.

— Еге ж, панно Луїзо. А я завше кажу скотистика, і це ще одна моя помилка… Статистика морських аварій. «І ось я бачу, — це пан Дітодавс каже, — що за якийсь час сто тисяч душ вирушило в далекі подорожі морем, і з них лише п’ятсот потонуло або згоріло з суднами. Решта лишились живі. Скільки це відсотків?» Я й кажу, панно, — Сесі заплакала гірко зі скрухи, що так прикро помилилась, — кажу, що ніскільки.

— Ніскільки?

— Для родичів та друзів тих людей, що погинули, воно й є ніскільки. Ні, я ніколи не вивчуся, — зітхнула Сесі. — А найгірше мені ось що: хоч мій сердешний тато дуже хотів, щоб я вчилась, і хоч я з усієї сили стараюся вчитесь, бо він так хотів, але самій мені не подобається вчитись.

Луїза стояла й дивилась на гарненьку голівку, соромливо похилену перед нею, поки Сесі знов підвела на неї очі. Тоді спитала:

— А твій тато сам, мабуть, дуже вчений був, що й тебе хотів так вивчити?

Сесі не відповіла, вона так видимо боялася ступити на заказаний терен, що Луїза додала:

— Нас же ніхто не чує. А якби хто й почув, то нічого тут нема страшного: хіба вже й такого не можна спитати?

— Ні, панно Луїзо, — зважилась тоді відповісти, похитавши головою, Сесі. — Мій тато зовсім не вчений. Тільки що писати вміє, та й то мало хто годен прочитати те, що він напише. Хоча я його дуже легко читаю.

— А мати?

— О, тато казав, що вона була дуже вчена! Вона вмерла зразу, як я вродилась. Вона… — Сесі аж знітилась, сповіщаючи таку страшну річ, — вона була танцівниця.

— А твій тато любив її?

Глибока, жадібна й боязка цікавість вчувалася в тих запитаннях — цікавість сторожка й непевна, мов зацьковане, зацуране створіння, що ховається на