Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Міжконтинентальний вузол 📚 - Українською

Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

208
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Міжконтинентальний вузол" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 83
Перейти на сторінку:
і в Німеччині… Кажуть, він кілька днів ходив довкола російського посольства, а потім повернувся до свого пансіонату й повісився в туалеті… Як сюжетик?

— Страшнуватий, — відповів Кузані замислено. — Коли закінчу те, що намагаюсь писані зараз, — заплачу десять процентів, цілком пристойні гроші… Я, між іншим, якось зустрічався з одним російським скульптором, у Росії його вважали генієм, по-моєму, правильно вважали… А в нас він робить надгробники, з цього й живе… Також, до речі, тема… Хтось дзвонить, Анрі.

— Ніхто не дзвонить, — відповів той, — у мене слух, як у кота…

— А я глухну.

— Ходив до лікарів?

— Так. Безнадійно. Ти уявляєш, як мені незабаром буде з жінками?! Перш ніж підвести до ліжка, вибачитись і витягти з вуха слуховий апаратик…

— А ось тепер справді дзвонять, — сказав Анрі, підводячись на весь свій величезний зріст. — Я навмисне поставив телефон внизу, щоб боротися з відкладанням солей: угору-вниз, чудово тренує суглоби… Читай газети, я зараз…

Кузані допив каву, підійшов до великого — майже на всю стіну — вікна, притулився лобом до шибки; в дитинстві нам страшенно хочеться притулитися носом, а на старість — лобом, чому? Мабуть, діти уявляють себе збоку: це так смішно — розплюснутий червоний ніс, а нам не до сміху, доживаємо, лоб не плющиться, тільки дуже страшно, уявно, відчуває холод скла, неживий, мертвий холод. До речі, чому покійників завжди цілують у лоб, який після смерті стає випуклим, сократівським?

Вид на озеро був прекрасний: фонтан, диво Женеви, викидав із своєї таємничої глибини велетенські струмені; вночі цей водяний фейєрверк підсвічували; в Нью-Йорку статуя Свободи, в Парижі — вежа Ейфеля, а тут — дивовижний гігантський фонтан… Як це прекрасно, коли місто визначає свою суть єдиною деталлю, що вкарбовується в пам'ять на все життя…

Кузані перегорнув газети, матеріали проглядав неуважно, повторюється те саме, тільки шапки різні, — в них якраз і видно тенденцію; випадково натрапив на ім'я «Дмитро Степанов»; прочитав абзац заново; російський письменник і журналіст, акредитований у місцевому Будинку пресн, заявив учора під час телевізійної передачі Ей-бі-сі «Доброго ранку, Америко!», що політика, яку проводить Білий дім щодо Союзу, очевидна: затримати економічне зростання конкурента нав'язуванням йому гонки озброєнь; ставка на економічне розорення Росії. «Що ж, — зробив висновок Степанов, — нехай так, лише американським історикам слід було б нагадати своїм співвітчизникам, що Сполучені Штати жодного разу не були воєнним табором, нам же це нав'язували двічі за останні шістдесят років. Хто від цього виграє? Америка? Навряд: хто сіє вітер, той пожне бурю. Росія? Для нас така перспектива теж не подарунок, хоч зростання воєнної техніки абортує в торгівлю ряд предметів зовсім мирного характеру. Якщо не вигідно ні тій, ні другій стороні, то який резон нагнітати напруженість? Пригадуєте древніх? Їхнє запитання — «кому на користь?» — таїть у собі аж ніяк не риторичний, а цілком предметний резон».

— Ей! — вигукнув Кузані —Анрі, де ти? Я хочу подзвонити!

— Не кричи, — всміхнувся той. — Я вже давно тут, варю тобі нову чашку кави.

Кузані обернувся:

— Послухай, а що, коли ми запросимо сюди мого російського приятеля, він, виявляється, тут, у Женеві?

— Не треба, — відповів Анрі. — Я не люблю росіян і не вірю жодному їхньому слову.

— Чому?

— Не вірю, та й годі.

— Але ж це нерозумно! Степанов — славний хлопець, повір!

— Всі вони славні хлопці, — посміхнувся Равайоль. — Хай живуть у себе так, як їм хочеться, я не проти… Тільки, будь ласка, не треба приводити їх у мій дім. Не треба, і все. Не сердься, добре?

Юджин знайшов Степанова в «Інтерконтиненталі», на березі озера; найрозкішніший готель Женеви, скромний номер коштує більше, ніж дві пари розкішних жіночих туфель, — за престиж треба платити, непорушний закон бізнесу; телекомпанія Ен-бі-сі орендувала цілий поверх; мільйон доларів, вісті мають бути справді останніми, а не огризками; Степанова запросили на передачу «Зустріч з пресою»; сидів загримований, жартував з екіпом, смалив сигарету, запиваючи її шипучою мінеральною водою.

— Дім! — вигукнув Кузані з порога. — Чортяка, який же я радий тебе бачити!

Степанов кинувся до нього, вони обнялися; зараз підійшла дівчина-гример, поправила тон на лівій щоці запрошеного й зауважила, що от-от треба буде йти в студію, будь ласка, більше не обнімайтесь.

— А ви його даремно гримуєте, — мовив Кузані, — я вам кажу це як режисер: грим більше пре на екрані, ніж єство, тим паче Степаном наш противник, нехай буде таким, яким є насправді, чи парто його робити симпатичним для наших телеглядачів?!

Прибіг помічник продюсера, махнув Степанову рукою: ходімо, пора, кивнув Кузані, хотів щось сказати йому, але не встиг, — ефір…

Коли перекличка Гамбурга (виступав колишній канцлер Шмідт), Женеви (Степанов і Келб, що вів передачу), Вашінгтона (Кіссінджер) закінчилася, Юджин, який дивився прямий репортаж разом з екіпом Келба, підняв великий палець: «Непогано виглядаєш, правда, з граматикою не дуже, зате добре жартуєш. А взагалі в нас, у Штатах, люблять іноземців, тих, хто розмовляє з акцентом і не боїться, коли ставлять каверзні запитання; коли ти попросив ведучого не тріщати, як кулемет, тут усі реготали, отже, сміялась Америка; Кремль має видати тобі премію, ходімо поблукаємо, страшенно радий бачити тебе, просто не знаю, чому я такий радий…»

Я розумію, чому він радий, що зустрів саме мене, подумав Степанов, коли вони замовили вже по третій чашці кави, сидячи в невеличкому ресторанчику на березі озера: по набережній періщить дощ, квилять чайки, ніде нікогісінько, і тільки тиха, сумна музика, симфоджаз початку п'ятдесятих, оркестр Гленна Міллера; «Знаєш, Дім, кажуть, що в його літак, який летів на гастролі, мафіозі підклали бомбу — за дорученням одного з конкурентів; воістину, Моцарт і Сальєрі двадцятого століття; врятувався лише один музикант, брат Гленна, його звали Тед Бенікі, пригадуєш, і переламаним носом, саксофоніст, що співав басом у Серенаді сонячної долини»?»

Звичайно, пригадую, подумав Степанов. Це мої студентські роки, Льовушка Кочарян, худенький, тоді ще безвусий Андрій, Олежка Євпланов, Льова Котов, Володя Навасардов, деяких уже немає, а деякі далеко; Вітя Борисенко був тоді худий і мовчазний, бо завжди пам'ятав минуле і дуже чітко бачив майбутнє; тільки в кінці четвертого курсу розкрився; коли сталася трагедія з батьком, і Степанов сказав йому про це першому — як комсоргові, — він довго мовчав, а потім відповів: «Ти повідомив мене про це — і все. Тепер це мій клопіт, живи так, ніби нічого не трапилося, нехай розбираються, тобі диплом треба одержати». Спасибі тобі, Вітю, і тобі спасибі, Зія, і тобі, Льоню Харюков, і тобі, Костю Гейвандов, Женю

1 ... 22 23 24 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міжконтинентальний вузол», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Міжконтинентальний вузол"