Читати книгу - "Биті є. Макс"

Четвертого січня зранку Ганна Іванівна зателефонувала журналістці. Плела, сама дивувалася: що Максиму Володимировичу сподобалися фото, якими Діброва супроводила свій матеріал. Що він хотів би придбати для архіву фонду неопубліковані, якщо такі є.

Журналістка виявилася приязною не тільки на світлинах в Інтернеті – погодилася скинути всі фото з балу на флешку чи на диск, щоби наступного дня зустрітися із Ганною Іванівною десь у центрі й передати їх. Чудовий привід розпитати жіночку про колег з інших видань, що вони тирлувалися на заході. І про невідомого хлопця з бейджем «Преса» на розтягнутому светрі.

– А що? Прогуляємося, пані Доро? – звала дівча за собою, коли на зустріч збиралася. – Я тільки хвилинку з однією пані поговорю і підемо святковий Майдан роздивлятися. Мама Славка має до ялинки привезти.

Дора хутко зібралася – таке щастя: величезне незнайоме місто, що в ньому до Дори ніхто й не привітається, як самій іти, врешті змилувалося, подарувало теплі очі Ганни Іванівни. А до того, хитра, ховала їх за неприступною маскою. Чому? Певно, у неї є своє Каштелу-Бранку.

Січневий день сніжить, вогні ніч виглядають, аби вже засяяти, на Хрещатику люд несумний, тільки в кіоску «Преса» на розі біля Бессарабки похмура жінка тоскно дивиться крізь скло віконця на святкове буйство, наче бранка якогось страшного друкованого чудовиська Каштелу. Дору тягне до кіоску. Торкається руки Ганни Іванівни: я тут зачекаю?

– Добре, пані Доро, – секретарка показує на підземний перехід неподалік. – Я біля переходу диск із фотографіями заберу, словом перекинуся і повернуся.

Ганна Іванівна тільки-но підходить до переходу, як з нього виринає весела юрба хлопців і дівчат. Регочуть якогось, штовхаються. І один із них, високий, патлатий у яскравій лижній куртці, з довгим смугастим шарфом навколо шиї, хапає друзів за руки:

– Люди, стійте! Зараз! Флешку віддам і гайда…

Ганна Іванівна відразу впізнає незнайомця з балу. Озирається до кіоску «Преса». Пані Доро? Ви ж там не впадете від несподіванки?! Дора стоїть. Та чи дихає? Ганна Іванівна дратується подумки: погана з неї сваха! І тої ж миті дзвонить її мобільний. То журналістка Діброва перепрошує: сама не змогла вирватися, сина попросила передати флешку. Данко – дуже обов’язковий. Має бути з хвилини на хвилину. До речі, світлини його. Він фотографував.

– Дякую. Він… тут.

Хлопець роззирається. І перш ніж звертає увагу на Ганну Іванівну, помічає Дору. Застигає біля переходу. А чи дихає? Ганна Іванівна спішить.

– Добридень. Пані Діброва – ваша мама?

Данко лиш на мить відводить від Дори очі.

– Так. Ось! Це вам, – кладе в долоню Ганни Іванівни флешку.

Поруч біситься весела Данкова компанія.

– Данко! Йдемо?

Відмахується.

– Та зачекайте!

Іде до кіоску «Преса», а операційна медсестра з двадцятирічним стажем застигає біля переходу, робить вигляд, що ніяк не може знайти у сумці місця дорогоцінній флешці. Не зашкодити б тільки. Може, і її нещасній доньці десь у її далеких мандрах хтось теж допоможе… Не зашкодити. Зиркає на притихлих Данкових друзів. Спостерігають за патлатим із цікавістю.

– Куди це він? Йдемо! Дожене! – вирішують.

Хтось один кричить хриплим півником:

– Дане! Ми пішли!

«І мені б кудись подітися!» – із прикрістю роззирається Ганна Іванівна.

Дора чула! Їй-богу! Серце розірвало тишу – бух-бух-бух! Наче хтось переляканий на смерть у двері б’є. Патлатий хлопчина йде до кіоску, а Дорі б: чи очі заплющити, чи бігти геть. Данко… По губах веселих хлопців прочитала. Данко. Дора змогла б уголос.

– Привіт! – стоїть навпроти, очі сині.

Дора киває, усміхається знічено і вперше за усе життя раптом ненавидить себе відчайдушно-гостро: та чому ж вона не може сказати йому «привіт»?!

Данко теж себе ненавидить. Розгубився. Слів нема. Супиться від того роздратовано. Роззирається. Бере Дорину долоньку у свою руку.

– Ну от! Знову змерзла?!

Дора шаріється від дотику, спина гаряча – там три слова горять. Хитає головою заперечливо чи тремтить: ні, не змерзла. Ховає за спину руки, щоб не перейти за звичкою на мову жестів. Щоб він не здогадався: вона німа й глуха.

Він губиться від того ще більше.

– Кльово, що зустрілися. Я згадував тебе… Ти – Дора. Ота жінка… – жвавішає, обертається до підземного переходу, де все ще вимучено мордує сумку Ганна Іванівна, знову дивиться на Дору. – Ота жінка… звала тебе Дорою. Ти у фонді Сердюка працюєш? Чи, може…

Дора не чує Данка. Дора чує серце – бух-бух-бух! Б’ється, просить: досить… Біжи! Та замість того, аби бігти, коліна підгинаються. Дора присідає, тонким пальчиком виводить на білому снігу: «Дякую тобі, Данко». Підвестися сил нема. Сніг чорнішає, день – на ніч, повітря ніяк не продереться крізь клубок у горлі. Дора здивовано тягнеться долонькою до власного лиця і падає… у три слова на снігу.

Сумніви не жаліють, ріжуть Ганну Іванівну по живому. Без наркозу обнадійливих аргументів. Що наробила? Яке право мала дитині долю влаштовувати?!

Дора впала у сніг чорною гілочкою. Патлатий хлопець схилився над нею, торкався рукою щоки, гукав, а Ганна Іванівна бігла до них і бачила тільки чорну гілочку на снігу і ноги… Багато ніг, що вони враз скупчилися навколо місця події, оточили Дору щільним колом. Що сталося? Навіть сумна жінка визирнула з кіоску «Преса».

– «Швидку»! Викликайте «швидку»!

Ганна Іванівна пробилася крізь юрбу людей, упала на коліна, трохи підняла Дору за плечі. Мовчки хльоскала по щоках, аж хтось із цікавих не витримав:

– Та що ви робите, жіночко?!

Не чула. Зиркнула на розгубленого Данка суворо:

– Донести допоможеш?

Так – кивнув. Як той німий. Підхопив Дору на руки. Пішов за жінкою услід до Бессарабки, ліворуч у двори, до фешенебельної новобудови. Консьєрж турботливо розчинив двері.

– Прошу! А що з пані Дорою?!

Ганна Іванівна не відповіла. Мовчки натиснула кнопку ліфта.

– Утримаєш? – спитала хлопця.

«Так», – кивнув.

Ліфт мчить нагору беззвучно, ніби й сам німий. Данко зблід, крапля поту на скроні – важко. Супиться, не зводить із Дори очей. Ганна Іванівна усе тре долонями Дорине лице:

– Давай, давай… Повертайся, Доро!

Дора розплющує очі й бачить Данка. Його лице надто близько – можна роздивитися насмішкуваті сині очі, пухкі дитячі губи, ніс із горбинкою, хвилясті світлі патли і рубаний блідий шрам, що розсікає ліву брову навпіл, наче вибритий вправним стилістом.

Ганна Іванівна нахиляється до Дори, наказує холодно:

– Мовчи… Потім! Усе