Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Та на цей раз, ненароком загравши, бриньчав Мамай сумно, але в міру, то хоч і плакали всі потроху, але не ревно, а просто зажурились, самі не знаючи — чому…

Заплакала й неня Михайликова, забувши про киплячий куліш.

Та й козаки-нетяги, що втекли від пана Купи, зашморгали носами.

І старий козак-чатовий при хвигурі засмутився до сліз, — бо ж приводів до смутку та печалі в кожного було задосить і тоді.

Та й Пилип-з-Конопель, чудернацький той запорожець, забув думати про свого Скаррона з його «Комічним романом».

Заплакав би й Михайлик, коли б він плакати вмів, бо ж він перебував саме в тім перéступнім віці, коли дитячих сліз уже не стало, а гірких, чоловічих, Бог йому ще не дав.

Отак от і зажурилися всі.

Заскавулів навіть вражливий Песик Ложка, хоч йому не перепало сьогодні жодної краплини оковитої, аж Мамай схаменувся, згадав про владу свого струменту, а вгледівши сльози, мерщій, щоб не ятрити таких дзвінких сердець, поклав бандуру на пухкий духовитий килим сивого чебрецю.

Згадавши про достиглий куліш, подорожні взялись до вечері, запросивши й вартових од хвигури — і того старого, козака лубенського, київського чи, може, й смілянського, котрого звали Петром Гордієнком, і того, що досі безпробудно спав собі, якогось довгого, рудого та безбрового парубка, що його звали товариші Паньком Півторарацьким, і приязного Пилипа-з-Конопель, до якого так уважно придивлявся, хочучи про щось спитати, простодушний коваль Михайлик.

А куліш вийшов славний, димком пойнятий, як і всякий куліш, що вариться в степу.

Сипнувши в казанок пучку тонко змеленого перцю, добрі люди вечеряли смачно.

Але сум іще краяв серця…

Чи то від пісні Мамаєвої.

Чи від тихого й загравного вечора степового.

А чи від квиління осиротілого сокола, що, цілий день літавши за Мамаєм, і досі десь, у хмарній високості, чути було, оплакував свою так нагло втрачену подругу.

Всі мовчали.

40

Мовчали навіть вартові од вежі, здичавілі в степу й охочі до розмови, бо ж їм завжди кортіло розпитати в подорожніх, коли-не-коли з ними здибаючись, що ж воно там діється в широкому світі.

Мовчали, може, ще й тому, що від заграви на заході одвести очі не було сил.

Крайнеба палав.

Буйними перéсмугами штабувалась третина обрію, фіалковими пасмами, чорними, червоними, жовтогарячими, навіть малоймовірними — зеленими кісниками, яких мовби й не буває в природі небес, — і все це мінилось, вигравало, кипіло, шугало, леліло, то згасало, то займалося широкою стягóю знов, милуючи око й будячи в серці неясну тривогу.

І все те враз погасло.

Стало темно. Чорно. Хмарно.

Тільки остання вузенька багряна штаба ще жевріла на обрії.

І не хтілось од неї одривати очей.

Підкинувши до багаття сухої таволги й торішніх тернів, Пилип-з-Конопель заходився вгортати книги в червону шовкову шматинку, і Михайликові, що майже не вмів читати й по-наському, скортіло бодай помацати ті чужомовні твори.

Придивляючись у хисткім червонуватім світлі вогнища, Михайлик нараз побачив щось таке, що привернуло його увагу ще більше за ті книги, бо на мить майнули перед ним чиїсь вогнисті очі, намальовані на дерев’яному образку.

— Що це? — збентежено і аж немов трохи злякано спитав Михайлик.

— Портрет.

— Чий?

— Одної дівчини.

— Хто вона?

— Не знаю.

— Де вона?

— Шукаю сам… Десь тут, у вас, на Україні.

— Хто це поличчя писав? — зазирнувши, вражений тим, що побачив, скрикнув Козак Мамай.

— Один голландець.

— Хто?

— Рембрандт ван Рейн.

— Хто-хто? — зачудовано перепитав Козак.

— Рембрандт.

— Де ти взяв це?

— В Амстердамі, в Голландії.

— Коли?

— Минулого літа.

— Розповідай…

І, плутаючись у трудних зворотах української мови, яку цей чужинець нараз аж наче забув, збиваючися й повторюючи по кілька разів одне й те ж, Пилип розповів таке, що зразу, може, й повірити було трудно, але ж Мамай із повіданої французом історії вже дещо знав, а про дещицю здогадувався, бо мова йшла про людину йому відому й навіть близьку.

Мамай поставився з довір’ям до Пилипа не тільки тому, що бачив людей наскрізь, а ще й тому, що вже чув трохи про цього молодого нормандця, на Січі прозваного Пилипом-з-Конопель, бо ж його дома звали, мабуть, в Руані чи в Парижі — Філіппом Сганарелем чи ще як-небудь, — він уже трішки чув, Мамай, про цього хлопця, про палку душу, примхою долі чи власним бажанням занесену так далеко від рідного дому — аж на Січ Запорозьку, куди забрідали тоді, тікаючи від помсти свого власного панства, шукачі правди, волі й пригод чи не з усіх країн Європи й Азії. Були ж тоді поміж козацтвом і росіяни та поляки, і вірмени та перси, і араби, і афганці, шведи та німці, татари й турки чи навіть китайці. Нечасто, небагато, але заходили часом з усіх усюд, бо ж задля того, щоб покозачитись, кажуть, буцім потрібно було лише проказати «оченаш», перехреститись і випити коряк горілки, — хоч це, мабуть, було й не зовсім так, бо не тільки «оченаш» і хрест… ні, ні! Того було замало, бо ж панували в Запорожжі насамперед звитяжний дух, відвага, правдолюбство і… козацька цнота, тобто лицарська чистота всіх замірів та почуттів.

І ось — цей самий з Конопель Пилип розповідав Мамаєві з товаришами, розповідав таке, що зворушило всіх…

41

Минулого літа потрапивши з рідної Франції, звідки йому довелось тікати після кривавого приборкання Фронди, яка за роки боротьби так і не спромоглась повалити абсолютизм, після придушення численних плебейських повстань, після відновлення необмеженого самовладдя Людовіка XIV («Держава — це я!»), після всіх потрясінь, які спостигли його Францію, Філіпп Сганарель, покинувши батьківщину, потрапив до Голландії.

Матінка його, сестра Гійома ле Вассера де Боплана, лишилася в Руані з невеличкою рентою, а сам він, без єдиного франка чи гульдена, мусив заробляти шматок хліба, тягаючи на спині вантажі в Амстердамськім порту.

Він не міг про це спокійно говорити, і хутка мова його стала ще швидша, і він заникувався і повторював разів по кілька якесь слово, аж тремтів, розповідаючи про ту пригоду, хоч, власне, нічого особливого з ним тоді й не приключилось.

І справді.

Йому