Читати книгу - "Острів Скарбів"

Джон дістав із кишені свисток, подув у нього декілька разів. Свист рознісся далеко у всі сторони. Точного значення цього сигналу я відати не міг, але він розбудив усі мої приспані страхи. Сюди зійдуться пірати. Мене помітять. Вони вже вбили двох чесних моряків, Апана і Тома, то чим я кращий за них?

Намагаючись робити усе безшумно, я повзком вибрався з дубової хащі і ліз якомога швидше до лісу. Тікаючи, я чув, як старий пірат перегукувався зі змовниками.

Від їхніх голосів у мене наче виросли крила. Хащі швидко залишилися позаду. Я й не знав, що вмію так швидко бігати, так я рвонув. Я мчав уперед, байдуже куди, аби лише якнайдалі від убивць. Із кожним кроком мій страх сильнішав і врешті перетворився на відчай.

Тоді мені б ніхто не позаздрив. Я чув гарматний постріл, який віщував наближення заходу сонця і скликав моряків до шлюпок, аби поверталися на корабель. Та я не міг насмілитися сісти у шлюпку разом з тими розбійниками, забризканими людською кров'ю. Адже кожен із них, побачивши мене, скрутив би мені шию, як курчаті. Оскільки моя відсутність красномовно свідчила, що я їх боюсь, а отже, про все здогадуюсь. Прощавай, «Іспаньйоло»! Прощавайте, сквайре, докторе, капітане! Якщо я не загину від голоду, то від бандитського ножа.

Я мчав уперед, сам не знаючи куди, а опинився біля підніжжя невисокої двоверхої гори. У цій частині острова вічнозелені дуби траплялися не так часто і своїми розмірами нагадували не кущі, а типові лісні дерева. Подекуди поміж ними вивищувалися поодинокі сосни завдовжки приблизно від п'ятдесяти до сімдесяти футів. Повітря тут було чисте і свіже, зовсім інакше, ніж унизу в околиці багнища.

Але тут підстерігала інша небезпека, і мене знову охопив жах.

Розділ 15

Острів'янин

Зі стрімкого кам'яного схилу посипався вниз гравій, шурхочучи і проскакуючи у прогалини між деревами. Я мимохіть звів очі вверх і побачив дивну істоту, яка рвучко скочила і сховалася за сосновий стовбур. Хто це? Ведмідь? Людина? Мавпа? Я лише помітив, що цей хтось був темним і зарослим. Від жаху я остовпів. Отже, обидва шляхи перекриті. Позаду мене — вбивці, попереду — те невідоме страховисько. Я інстинктивно вибрав відоме зло. Навіть Сільвер не був для мене настільки страшним, як цей лісовий виродок. Я повернувся і, щохвилини озираючись, побіг до шлюпок.

Страховисько зробило великий гак і опинилося попереду. Я був дуже стомлений. Та справа навіть не в цьому, навіть якби я й не відчував утоми, то все одно не зміг би змагатися на швидкість із таким прудким ворогом. Страшне створіння перебігало від стовбура до стовбура так само швидко, як олень. Воно рухалося на двох ногах, по-людськи, але дуже низько згиналося до землі, майже вдвоє складалося. І все ж таки то була людина, сумнівів не було.

Враз я згадав усе, що чув про людожерів, і вже хотів покликати на допомогу. Однак думка про те, що переді мною знаходиться людина, хоч і дика, дещо підбадьорила мене. А страх перед Сільвером воскрес із подвійною силою. Я зупинився, роздумуючи, яким чином перехитрити ворога і раптом згадав, що в мене є пістолет! Мужність повернулася до мене, коли я збагнув, що не беззахисний, і я рішуче пішов назустріч мешканцю острова. Він знову сховався, але, вочевидь, пильно спостерігав за мною, тому що тільки-но я підійшов ближче до нього, вийшов із засідки і ступив крок назустріч мені. Потім він нерішуче потупцював на місці, позадкував і раптом здивував і застидив мене тим, що впав на коліна і благально простягнув до мене руки.

Я знову зупинився.

— Хто ви такий? — запитав я.

— Бен Ґанн, — відповів остров'янин; його голос був хриплий, як скрегіт заржавілого замка. — Я нещасний Бен Ґанн. Три роки я не розмовляв із жодною християнською душею.

Я придивився до нього пильніше. Це була така ж людина білої раси, як і я, риси його обличчя мені здалися приємними. От лише шкіра засмагла настільки, що навіть губи його були чорними. Світлі очі разюче виділялися на фоні темного обличчя. З усіх жебраків, яких мені доводилося бачити, цей був обшарпаний найбільше. Одягом йому слугували лахміття старого вітрила та матроська роба. Клапті цього неймовірного дрантя хитромудро скріплювалися між собою: мідним ґудзиком, тонким прутиком, просмоленим шнурком із канату. Єдине, що на ньому було не обідране, — шкіряний ремінь із мідною пряжкою.

— Три роки! — вигукнув я. — Ви жертва кораблетрощі?

— Ні, друже, відповів він. — Мене просто покинули тут, на острові.

Я знав, що це жахливе покарання було популярне серед піратів: того, хто провинився, висаджували на якийсь віддалений безлюдний острів і залишали там самого, наділивши порохом і шротом.

— Мене покинули на цьому острові три роки тому, — продовжував він. — Відтоді я харчуюся козлиною, ягодами й устрицями. Взагалі я думаю, що людина може вижити будь-де, куди б не закинула її доля. Та якби ти, друже, міг собі уявити, як я скучив за справжньою людською їжею! Ти, бува, не маєш із собою шматочка сиру?… Ні? Як шкода, розумієш, сир мені сниться ночами, сир на хлібі…Прокидаюся, а сиру нема.

— Якщо мені вдасться повернутися до себе на корабель, — пообіцяв я, — вам дадуть отакенний круг сиру.

Він обмацував мою куртку, розглядав мої чоботи, то замовкав, то по-дитячому безпосередньо тішився, що бачить перед собою людину.

Почувши таку відповідь, він лукаво глянув на мене.

— Якщо тобі вдасться повернутися до себе на корабель? — повторив він мої слова. — А хто ж може тобі завадити?

— Не ви, це точно, — відповів я.

— Авжеж, не я! — Як ти називаєшся, друже?

— Джим, — представився я. — Джим, Джим… — повторював він, насолоджуючись тим, що має з ким розмовляти. — Знаєш, Джиме, я жив таким життям, що соромно розказувати. Дивлячись на мене, хто б повірив, що моя мати була благочестивою жінкою?

— У це нелегко повірити, — погодився я.

— Вона була винятково благочестивою жінкою, — сказав він. Я зростав увічливим, побожним хлопчиком і знав катехізис напам'ять, я міг так швидко цитувати з нього, що неможливо було зрозуміти, де закінчується одне слово і починається наступне. А з мене ось що вийшло, Джиме. А все тому, що я з юних років бігав на цвинтар грати в орлянку. З неї усе почалося, а далі… пішло-поїхало… Моя мати, свята душа, попереджала мене, що це погано скінчиться, і, як бачиш, вона мала рацію. Але нема злого, щоб не