Читати книгу - "Тема для медитації"

Допіру стихли звуки його кроків, як на нього знову навалилася непроглядна темрява, в котрій ледве чутно було далеке лолотіння води в берегах; трохи постоявши, він узявся було за клямку й торгнув дверми, — аж у вічі йому кинувся замок, і він раптом збагнув, що свідомість знову зіграла з ним один зі своїх злих жартів: піднімаючись городом, він почувався так, наче ніколи в житті не покидав цього двориська, і геть забувся, що люди на кутку вимерли до одної душі й у хаті на нього ніхто не чекає. Він пошукав у кишені й, брязкаючи ключами, почав одмикати замок. Двері поволі відчинилися, загримівши численними клямками і защіпками, які теліпалися з того боку; він ступив у сіни, помацки пройшов передпокій і, опинившись у світлиці, натиснув вимикача.

Сліпуче сяєво різонуло увіччю, ніби вогонь. Він мимохіть одступився на крок, затуляючись долонею, а тоді обережно розплющив повіки — і вздрів тісну світлицю з білими-білими стінами... Це був покій, у якому він із самого малку знав кожен цвях і кожну шпарину; значить, він повернувся додому; але чому ж такий безрух панує в цій хаті, де колись і двом не ставало місця, щоб розвернутися? Він прислухався; ні в передпокої, ні в сінях ніщо й не зворухнулося, й лише серце калатало й калатало, шумуючи у вухах натужною пульсацією крови. Свідомість його знову попливла, розмиваючи відчуття реального часу; рухаючись мов сліпий, він ступнув кілька кроків уперед — і знову зупинився, не в змозі утямити, де ж він таки перебуває, і...

ГЛОСАРІЙ. ...нездорові тенденції, що спостерігаються в творчому доробку цілого ряду авторів. Поряд із формалістичними пошуками, де виразно проступають намагання реалізувати горезвісний принцип «мистецтво для мистецтва», у їхніх творах отруйним цвітом розпускаються мотиви, які відгонять націоналістичним душком. Оспівування патріархального села з його тинами і колодязними журавлями, хворобливе любування епохою козаччини, культ якоїсь абстрактної батьківщини, яка протиставляється нашій соціалістичній Вітчизні, — усе це дозволяє зробити висновок, що дані автори все глибше й глибше грузнуть в болоті українського буржуазного націоналізму. Збочивши із магістральних шляхів нашого сьогодення, вони забули про народ, котрий чекає від них ідейно виважених, по-корчагінському бойових творів, покликаних відстоювати комуністичні ідеали. В обстановці напруженої ідеологічної боротьби така література об’єктивно ллє воду на млин наших ворогів, зокрема на млин міжнародного імперіалізму, який веде проти нас війну, використовуючи цілий арсенал хитромудрих засобів. Цей підступний, хитрий і, не побоюся цього слова, розумний ворог передовсім намагається заволодіти умами молодого покоління, й тут у пригоді йому стає писанина авторів, які збилися на манівці формалізму й націоналістичної маячні. Не допустимо цього, товариші! Партія довірила нам найвідповідальнішу ділянку роботи...

... якісь дві тітки пенсійного віку, кількоро школярок з круглими лякливими очима і... Стоян, мій однокласник!

— А тебе як сюди занесло? — умостившись біля нього, пошепки запитав я.

Він витримав солідну паузу, як завжди це робив, одкриваючи комсомольські збори.

— У мене — вірші! — вагомо сказав він. І скоса глянув на мене. — А ти?..

Я знизав плечима.

— Те ж саме... Хто керує студією, не знаєш?

— Поліщук.

— Хто це?

— Прозаїк, живе в нашому райцентрі... А ось і він!

До кімнати увійшов Чумак, а за ним — високий лисий чолов’яга з квадратним обличчям.

— Щось небагато нас... — констатував Чумак, окинувши оком зібрання.

— Зате дівчата які! Ех, був би я молодшим... — Поліщук прицмокнув товстими, мов п’явки, губами й зітхнув. Тоді потяг до себе стільця й, сівши за столом, напустив на своє лице поважного виразу. — Сьогодні на засіданні літературної студії «Вітрило» присутні двоє поетів, причому, як виявилося, обоє вони з одного села і навіть навчаються в одному класі! Як бачите, наша земля щедро вродила талантами, хоч переважно це поетичні обдаровання... а шкода! Красне письменство потребує приходу молодих енергійних прозаїків, які відобразили б у своїх творах всю велич нашої епохи... — Він помовчав. — Гадаю, першим сьогодні ми заслухаємо учня десятого класу...

— Юра! — півголосом сказав Чумак, щось пишучи у блокноті.

— От учень десятого класу Юр зараз і прочитає свій поетичний опус, — а ми послухаємо, що він там понаписував...

Я розгорнув зошита й відкашлявся.

— Ну, — почав я, — передовсім до цієї поеми треба дати деякі пояснення, бо написана вона... ну, це... коротше, на основі...

— Ти тут нам баки не забивай! — відкопиливши нижню губу, перебив мене Поліщук. — Нам ці всі пояснення до лампочки... якщо твір лягає на душу, значить, це поезія, не лягає — що ж, звиняй-подвинься...

— Ну, гаразд... «Слово про червону ріку!» — врочисто виголосив я.

Допіру пролунали перші рядки, як десь у глибині свідомости почала зароджуватися недобра підозра; я читав цю поему й дедалі більше розумів, що це чисте безглуздя — виносити на суд геть незнайомих людей оте велике осяяння, котрого ти зазнав, усією душею доторкнувшись до минулого своєї землі. Остатню фразу я пробурмотів уже й геть мляво та неохоче; а потім закрив зошита й відкинувся на спинку стільця, намагаючись ні з ким не стрічатися поглядом.

— Хтось хоче висловитися? — нарешті запитав Поліщук.

Всі мовчали.

— От я не зовсім поняла... — нарешті озвалася товста тітка в окулярах. Тоді обернулася до мене. — До чого ті гайдамаки? До чого зараз та Коліївщина? Для чого розпалювати ворожнечу... ти, писако?

— Яку?! — витріщивсь я на неї.

Вона ображено стисла губи.

— Я — з польського роду! З ляхів, як ти оце пишеш... Значить, мене треба вбивати? Різати треба, еге?

— Цікава, цікава думка... — схвально кивнув Поліщук. — В кого ще є міркування з приводу цієї... гм... поеми? Немає? А тепер дамо слово самому авторові... — Поліщук з цікавістю подивився на мене. — Для чого ти написав оцю поему?

Я нагнув голову.

— Ну, це ж на основі реальних подій... Коло нашого села гайдамаки в Коліївщину розбили ляхів, і од того річка стала зватися Красницею, а село...