Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

Прийшов до тями від того, що відчув м’які жіночі руки на своїх плечах. За моєю спиною стояла Ірка, здивовано оглядаючи мізансцену.

Посеред велетенського холу, прикрашеного пальмами та китайськими вазами, за білим роялем сидів розхристаний чоловік з мокрою після купання головою і видавав темпераментний джаз у суміші з блатним шансоном.

Біля роялю танцювало дві пари — русявий коротко стрижений хлопець тримав за дупу напівголу білявку, другий, вищий і чорніший, прилип до молодшої і вищої дівчини так, що не завжди втрапляв у складний ритм. У фотелі поруч сидів товстун з сивим коком а-ля Елвіс Престлі і періодично плескав у долоні. За його плечима стояв Франкенштейн у короткуватому піджаку, серйозний, немов на похороні, а Главар схилився до роялю, немовби намагаючись розшифрувати музичну абракадабру, що линула звідти.

— Хто це? — запитала Ірка, показуючи на піаніста.

Я, як міг, навів різкість:

— Віце-прем’єр Росії, якщо не помиляюсь.

— А це? — вона кивнула в бік солнцевських.

— Це братва.

— Братва? — не зрозуміла вона. — Бандити?

— Тс-с-с, — я приклав палець до рота. — Вони не люблять, коли хтось сміється.

— Зачекай, — Ірка потрусила головою, намагаючись зосередитися. — А хто, ти сказав, сидить біля рояля?

— Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Я ще раз обвів поглядом компанію, намагаючись прийти до тями.

— А-а. Ну якщо з гуманітарних, то це логічно, — сказала моя мудра дружина. — Кому ж іще сидіти біля рояля, як не фахівцю з гуманітарних питань?

Конгрес українських націоналістів, Організація українських націоналістів, Всеукраїнське об'єднання «Свобода» і Організація українських націоналістів (революційна) мають намір об'єднаними зусиллями підтримати на президентських виборах кандидатуру лідера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка.

Інтерфакс-Україна

«Якби я сказав, що я буду балотуватися, то Янукович став би самою щасливою людиною… Скинути такий тягар!», — сказав Кучма на прес-конференції в Києві.

Українська Правда

Видавництво «Донбас» у четвер довело до відома редакцію єдиного опозиційного регіонального щотижневика «Острів», що з цього дня більше не буде друкувати газету.

Українська Правда

Відомий американський теле- та кіноактор Джек Паланс відмовився прийняти нагороду на фестивалі російських фільмів у Голівуді, і ще й залишив залу на знак протесту, заявивши: «Я українець, а не росіянин!».

Українська служба Бі-Бі-Сі

— До вас пан Мирослав Коваль.

Секретарка, що працювала на місці Хмаринки, говорила ще трошки боязко, але то нічого — звикне.

— Розкриваю обійми, — я підійшов до дверей кабінету і гостинно розчахнув їх. — Ласкаво просимо!

Дівчина за стійкою невпевнено посміхнулася.

У приймальні стояв, як завжди, ефектний, недбало елегантний та впевнений у власній неперевершеності Мирослав. Кого-кого, а його я радий бачити у будь-яку пору дня й навіть ночі.

Мирослав був режисером. Колись давно, коли ми тільки вперше потисли руки і він відрекомендувався: «Режисер», я вирішив уточнити: «Кіно- чи театральний?». «Просто режисер», — стримано, але з почуттям власної гідності відповів новий знайомий. З часом я переконався, що він мав рацію. Якби хтось спробував визначити, в якій саме галузі мистецтва орудує мій приятель, він би розгубився. Документальне і художнє кіно, театр, телебачення, офіційні заходи, публічні шоу та приватні вечірки — усі ці майданчики підкорялися Мирославові однаково легко. Але все-таки він був не «просто режисером». Далеко не просто. Він був веселим, компанійським, злегка цинічним, але через це дотепним хлопцем і своїм існуванням та влучними зауваженнями вмів примирити мене з сучасним світом, а точніше кажучи, з тією божевільнею, що її чомусь називають сучасним світом.

До знайомства з Мирославом я був насправді дуже невисокої думки про служителів храму мистецтва. І базувалося це на досвіді спілкування зі співачками чи танцівницями — майбутніми та нинішніми «зірками», яких полюбляли приводити з собою до ресторанів колеги-бізнесмени. Спочатку кривляння цих німфеток здавалися навіть забавними, але досить швидко я зрозумів, що намагатися витлумачити зміст слів, які вилітають з їхніх напомаджених ротиків — дарма праця. Це були не слова, а умовні сигнали, на зразок азбуки Морзе: мені нудно, хочу пити, купи мені це, ну і так далі. Милі личка, стильний одяг або його відсутність були лише результатом ретельної передпродажної підготовки. І ставало очевидним, що храм мистецтва — це місце, де торгують усім оцим гуртом і в роздріб. Ну а раз торгують, то мусять бути продавці, які, задовольняючи цехові понти, називають себе режисерами. Так само, як продавці у борделях гордо іменуються сутенерами.

Звісно, на додачу до білого тіла клієнтам храму мистецтва пропонується антикваріат сумнівного походження, фарба, намазана на полотно рукою модних художників, кавалки бронзи та каменю, від яких чи забулися, чи то полінувалися відрубати все зайве, а також дорогі квитки на фонограмні концерти заїжджих знаменитостей. Там є свої режисери, які називаються кураторами виставок, продюсерами чи мистецтвознавцями.

Проте спілкування з Мирославом дозволило з’ясувати — те, що я мав за храм мистецтва, насправді було всього лише маленькою прибудовою, яку підприємливі служки спорудили спеціально для бізнесменів, бандюг та іншої убогої братії. Справжній же храм, хоч і дещо занедбаний, холодний та неохайний, виконував-таки своє сакральне призначення, і містив навіть доволі добре облаштовані закапелки. Люди, які служили у цьому храмі, були представниками особливої породи — вони не уявляли свого існування без того, щоб написати, заспівати чи намалювати щось, навіть коли воно й не годиться для продажу. Звісно, Америки я не відкрив — такі люди були завжди. Просто здавалося, що вони давно вимерли, бо столичне середовище, в якому обертався останні роки, не демонструвало жодних ознак їхнього існування.

Треба сказати, що Мирослав зовсім не був анахоретом — він багато тусувався, мав впливових знайомих і замовників, в тому числі серед можновладців та бізнесменів. Його худорлява фігура у ретельно-недбалих шатах з незмінною шийною хусткою замість краватки та хвостом доглянутого хвильчастого волосся на спині часто потрапляла мені на очі на офіційних заходах та прийомах. Однак, попри ринкові стосунки, що панували навкруги, хлопець міцно тримався корінням за ґрунт — той самий ґрунт, в якому проростає мистецтво у його природному вигляді, а не тільки ті витвори, що йдуть на продаж. Мирослав дуже шанував таке мистецтво, ба навіть намагався прищепити любов до нього на дубових стовбурах душ приятелів-бізнесменів. Він вірив, що на кожен справжній шедевр можна врешті-решт знайти покупця. Проте поки що ця його теорія не знайшла практичного підтвердження.

— Как погодка в Москвє?

— А ти звідки знаєш? — здивувався я. Не люблю, коли інформація розповсюджується без моєї згоди. Бо в результаті рано чи пізно з’являються усілякі американські громадяни з доларами у дипломатах.