Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

— Це хто так каже?

— Це Марічка каже, що Пластун так каже, — й собі осміхнувся Івась.

Проте Лисий на його посміх не відповів. Він уже міркував про інше. Думки

стрибали з п’ятого на десяте, все не сходилося, все розлазилося. Лішак викрав казанок, Люба не запропонувала йому змастити подряпини, Інженер не знає про цілющі властивості мертвої води, Пластун заговорив, хтось зрізав верхівку дуба… Ніякого зв’язку не було. Треба визначити найголовніше, згадав він давню Інженерову науку. Що тут найголовніше? Все головне. І все може потерпіти. А що не може?

Не може терпіти криниця. Скоро ранок. Люди прийдуть по воду. Так, вода не лікує. Але чи напевне це означає, що вона не отруйна? Це можна перевірити тільки в один спосіб.

Він повільно підвівся, пройшовся кімнатою. Діти насторожено стежили за ним, намагаючись вловити плин його думок.

Лисий узяв кухоль, набрав у нього води з нового відра й щедро полив собі на палець. Подивився, почекав. Знову набрав води.

— Ні!!!! — страшно закричала Леля, першою зрозумівши, що він замислив.

Але зупинити Лисого вона не встигла. Він підніс кухоль до вуст і зробив великий ковток води.

Запала мертва тиша. Тільки з печі пролунав тоненький зляканий голосок:

— Що сталося?

— Нічого. Нічого не сталося, спи, маленька, — спокійно відповів їй Лисий.

Якщо гора не йде до людини…

Але поспати їй цієї ночі більше не вдалося. Та й нікому іншому також.

Тихо розчинилися двері, й до хати, з зусиллям переступивши через поріг, увійшов старий Інженер. На плечі його сидів вірний сторожовий пацюк Ряха.

Глина погрозливо загарчав, і Ряха притиснувся до шиї старого, із ненавистю позираючи на великого рудого пса, якого не полюбив із першого погляду, ще коли діти тільки привели собаку до села.

Скільки пам’ятав себе Лисий, Інженер здебільшого сидів у своїй хаті. На вулицю виходив дуже рідко. А щоб зайти до когось в оселю — то це тільки тоді, коли хтось помирав.

— У нас іще, дякувати, всі живі, — привітно промовив хлопець.

Схоже, Інженер прийшов не сваритися, бо на цю зухвалість нічого не відповів. Тільки Ряха ображено задер писок.

Леля ж повелася зовсім інакше. Вона набрала кухоль води й подала старому. Той узяв воду й запитально подивився на дівчинку. Вона у відповідь кивнула. Інженер спочатку обережно зробив один ковток, а потім жадібно осушив увесь кухоль. Після цього знову запитально подивився на Лелю й показав очима на Ряху. Видно, вдома вони пити воду, принесену Любою, так і не наважилися.

Тож, виходить, їх привела спрага?

— Як твоя подорож? — спитав старий Лелю, коли Рясі дали черепок із водою.

Це було погане запитання. Лисий не розумів чому, але відчував, що зараз би не варто надто багато розповідати Інженерові. До того ж він відчув, що винен перед Лелею, — ціла ніч минула після її повернення, а він не знайшов часу розпитати її про подорож. А Інженер, схоже, саме заради цього й прийшов до них — сам, незважаючи на ніч, слабке здоров’я та й, зрештою, на те, що він же — Інженер, головна людина в селі.

Мабуть, про те саме подумала й Леля, бо відповіла не так, як очікував Лисий:

— Нормально. Вернулися живі, то й добре.

Для Лисого це прозвучало як докір. Якби вона почала докладно розповідати про свою з Васильком мандрівку до русалок, було б ясно, що вона не ображається. Втім, у цій її образі був і добрий бік: Інженерові відомо значно менше, ніж Лисому. Хлопець принаймні знав головний результат подорожі: Леля бачила русалок і розмовляла з ними.

— Бачили русалок? — спитав Інженер, не дочекавшись продовження Лелиної розповіді.

— Звісно, ми ж до них і ходили.

— І що? — знову, помовчавши, озвався Інженер.

— Нічого. Поговорили й повернулися додому.

Знову пауза.

— І що вони сказали?

Доки було про що розповідати, дівчинці легко було відказувати, хай і коротко. А тепер вона несподівано відчула, що не знає, як відповісти. Вона намагалася згадати розмову й не могла. Говорили про собаку, як її витягти на кручу. Говорили про те, що вона вродлива. А ще про що?..

— Це була тільки перша розмова. Так, ні про що…

— Ти хочеш сказати, що збираєшся знову до них іти? — удавано здивувався Інженер.

Щось у його поведінці було не так. Він був зовсім не схожий на того Інженера, якого Лисий знав стільки, скільки себе пам’ятав. І Ряха поводився дивно — тулився до шиї свого хазяїна, то занурював писок йому під комір, то позирав звідти якимось ніби аж винуватим поглядом. Здавалось, Інженер веде розмову з Лелею для годиться, зовсім не переймаючись тим, про що йдеться. Виглядало на те, що вся ця розмова — лише підготовка до головного питання. Чи повідомлення. І саме в цьому — таке у Лисого складалося враження — Інженер був невпевнений. Саме цього рішення він, схоже, ніяк не міг прийняти: повідомити чи не повідомити, спитати чи не спитати.

Але що? Що спитати? Що повідомити? Чи все це взагалі не так, а тільки здається?

Леля відчула, що Лисий думає про щось інше, що він не може підтримувати розмову, тому вирішила говорити сама, затягувати цю необов’язкову й нікому не потрібну балачку. Нікому, бо їй теж здалося, ніби Інженер не чує, що вона йому каже.

— Ми по дорозі вбили вовка, — сказала вона. — Самотнього. Он шкуру принесли, — дівчинка кивнула в куток, де валялася принесена ними вовча шкура.

Інженер навіть оком не повів у той бік. Так наче самотній вовк о цій порі неподалік від села — звичайна річ. Так наче вбити вовка — теж звичайна річ для двох підлітків.

— Де ви бачили вовка? — натомість стрепенувся Лисий.

— Далеко, біля ріки, — відповіла Леля. Вона подивилася на Інженера й додала: — А от ведмедя ми зустріли зовсім близько від села.

— Ви його теж убили? — злякано спитала з печі Марічка.

— Вовки, ведмеді… — чи то втомлено, чи то задумливо промовив Інженер. — Що ти, дитино, таке верзеш! Я тебе про русалок питаю, а ти якісь байки плетеш.

— Це не байки, — втрутився в розмову Василько. — Ми справді…

— Я знаю, — ніби й не слухаючи його, перебив старий. — Я знаю… Це така сама правда, як і ті тридцять вовкулаків, яких ви перестріляли.

Це вже ставало нестерпним. Якщо Інженер прийшов тільки для того, аби показати, що він дітям не вірить,