Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

(Переклав Євген Попович)

Вирок

Була неділя, чудовий весняний ранок. Ґеорґ Бендеман, молодий комерсант, сидів у себе в кімнаті на другому поверсі невисокого, полегшеної конструкції будинку — такі будинки довгою низкою тяглися вздовж річки і майже не відрізнялися один від одного, хіба що декотрі були трохи вищі, а декотрі інакше пофарбовані. Він саме дописав листа приятелеві з молодих років, що жив за кордоном, зумисне повільно вклав його до конверта, тоді сперся ліктями на письмовий стіл і задивився на річку, на міст, і на пагорби потойбіч, які вже починали зеленіти.

Він згадував, як той приятель, невдоволений своєю кар’єрою вдома, багато років тому таки просто втік до Росії. Тепер він мав торгове підприємство в Петербурзі, і спершу йому дуже добре велося, але вже віддавна щастя почало його зраджувати, на що під час кожних своїх відвідин, дедалі рідших, нарікав приятель. Так він виснажував себе надаремною працею, а жовтавий колір знаного з дитячих років обличчя, який не могла приховати чужинецька борода, свідчив про те, що його, мабуть, точила якась хвороба. За його словами, він не спромігся зійтися ближче з тамтешньою громадою своїх краян, але й з місцевими родинами майже не знався і таким чином остаточно рокував себе на самітне життя неодруженого чоловіка.

Що можна написати такому чоловікові, який вочевидь схибнувся? Йому можна поспівчувати, але не можна допомогти. Хіба порадити повернутися додому, жити далі так, як він жив тут раніше, поновити давні товариські стосунки — бо що ж йому стало б на заваді, — а в усьому іншому здатися на допомогу друзів? Але ж це означало б сказати йому — і тоді найбільша обережність стала б найбільшою образою, — що його дотеперішні намагання були невдалі, що він повинен нарешті відмовитися від них і повернутися додому, де на нього всі витріщатимуть очі як на вічного невдаху, сказати, що тільки його друзі щось тямлять і досягли успіху, нікуди не рушаючи з дому, а він — велика дитина й повинен просто дослухатися до їхніх порад. Та й хіба можна бути певним, що ти не дарма завдав би йому таких мук? Може, взагалі не вдалося б намовити його вернутись додому — адже він сам казав, що вже відвик від тутешніх обставин, — тоді він, незважаючи ні на що, таки лишився б на чужині, ображений порадами друзів, ще віддаленіший від них. Але якби він справді послухався порад і потім почував би себе тут приниженим — звичайно, не через чиїсь лихі наміри, а через реальні умови, — якщо б він не ввійшов у коло друзів і не міг обійтися без них, якщо б він соромився свого становища і тоді вже справді не мав би ані батьківщини, ані друзів, то чи не краще йому було б лишитися на чужині, хоч яке важке в нього там життя? Хіба можна за таких умов сподіватися, що справи в нього пішли б на краще?

Через це йому не можна повідомляти, якщо взагалі захотілося б листуватися з ним далі, про себе щось важливе, таке, про що не скажеш просто знайомому. Приятель уже понад три роки не був на батьківщині й дуже непереконливо пояснював це непевним політичним становищем у Росії, яке, мовляв, не дозволяло дрібному комерсантові залишати своє підприємство бодай на короткий термін, — а тим часом сотні тисяч росіян спокійно їздять собі по світі. А якраз за ці три роки в житті самого Ґеорґа відбулися великі зміни. Про смерть його матері, яка сталася близько двох років тому, і про те, що відтоді Георґ і його старий батько провадять разом господарство, приятель, правда, ще довідався і висловив у листі своє співчуття, але дуже сухо, мабуть, тільки тому, що на чужині годі навіть уявити собі, яка це тяжка втрата. Та відтоді Ґеорґ із більшим запалом узявся до своїх комерційних справ, як і до всього іншого. Може, за життя матері батько відсував його від справжньої участі у діяльності підприємства, бо хотів, щоб там прислухалися тільки до його думки, може, після материної смерті батько, хоч і далі працював, став не таким діяльним, а може — навіть дуже схоже на це, — багато більшу роль відіграв щасливий збіг обставин, але, хоч би як там було, підприємство за ці два роки досягло небачених успіхів, довелося набрати вдвічі більше працівників, торговий обіг збільшився вп’ятеро, і не було сумніву, що поступ триватиме й далі.

Та приятель нічого не знав про ці зміни. Раніше, мабуть, востаннє, в листі зі співчуттям із приводу смерті матері він пробував намовити Ґеорґа виїхати до Росії і розводився про великі можливості в Петербурзі саме для його, Ґеорґової, галузі торгівлі. Цифри, які він називав, були мізерними, порівнюючи з тим обсягом, якого тепер набуло Ґеорґове підприємство. Та Ґеорґові не хотілося писати приятелеві про свої успіхи в торгівлі, і якби він написав про них аж тепер, це справді здалося б дивним.

Тож Ґеорґ обмежувався тим, що завжди писав йому тільки про всякі дрібниці, які зринають у пам’яті, коли в неділю отак спокійно сидиш і думаєш про все впереміш. Він хотів одного: не порушити того уявлення про рідне місто, яке в його приятеля, мабуть, склалося за довгі роки відсутності і яким той задовольнився. Тому й сталося так, що Ґеорґ у трьох листах, написаних із досить великими перервами, повідомляв приятелеві про заручини чоловіка, до якого їм було байдуже, з дівчиною, до якої їм так само було байдуже, аж поки приятель, хоч Ґеорґ зовсім не хотів цього, таки зацікавився тією подією.

Але Ґеорґові було приємніше писати йому про такі речі, ніж признатися, що він сам місяць тому заручився з панною Фрідою Бранденфельд, дівчиною із заможної родини. Він часто розмовляв із нареченою про ту особливу позицію, на яку він став у листуванні з ним.

— Отже, його не буде на нашому весіллі, — сказала вона. — А я ж маю право познайомитися з усіма твоїми приятелями.

— Я не хочу турбувати його, — відповів Ґеорґ. — Зрозумій мене як слід, він, мабуть, приїхав би, принаймні я так думаю, але почував би себе непотрібним і