Читати книгу - "Цього ви не знайдете в Яндексі"

Через три роки вона з’явилася. Жанна зробила пластичну операцію, кошти на яку їй виділила якась-там релігійна громада принижених та ображених. Зі свого більш-менш пристойного носика вона зробила щурячий шнобель, змістивши перетинку між ніздрями далі у ніс, а кінчик того самого носа насунула на губи. Очі ж свої вона трохи звузила, а вуха настовбурчила. Це була ескапада у бік суспільства та макрокосму вцілому. Це було зумовлено, в першу чергу, тим, що її не хотів жоден чоловік, вона викликала роздратування в усіх. І ходили чутки, що хірург, який її оперував, збажав ненароком її зарізати, але  одна  з медсестер заявила, що  вона  буде свідчити проти нього. Тепер, після операції, її виправдано не хочуть чоловіки, а жаль її до себе самої  зріс до такої міри, що навіть зневага і ненависть до світу і людей — це лише невеличка часточка того, як зазвичай реагують ображені у дитинстві психопати.

Вона вступила у ту саму секту, де приймали лише людей з фізичними й розумовими вадами. Жанну не хотіли приймати, тому що її елементарно ніхто б не зміг терпіти. Але наполегливість і відмежування від усіх людських утіх усе ж таки змусили головного їхнього пастора прийняти її до свого товариства. Він, до речі, був першим її мужчиною.

Потім у них відбулась дуже відверта розмова.

— Зрозумій, — сказав їй отой пастор, — ти не Жанна. Коли ти була симпатичною дівчиною, то мала цілковите право називатися Жанною...

Потім його проклинило, і він заспівав: «Стюардеса па імєні Жанна...»

Потім його виклинило, і він продовжив:

— Зрозумій, ти не маєш ніякого морального права називатися Жанною. Тебе ж люди не зрозуміють. Я доступно висловлююсь?

— Да, — сказала Жанна, від чого пастора аж затіпало.

— Ти маєш змінити ім’я. От, наприклад... — пастор поворушив якимись горіховими дощечками по гранітних плитах і продовжив. — Ось моя ця штукенція промовляє Божим голосом, і я чую, що ім’я твоє — Фродо, тьху, Феодора!

— Я не хочу бути Феодорою! — занервувала Жанна.

— Прийдеться, — підсумував усе пастор.

Після усіх цих подій Жанна пішла і змінила паспорт.

Замість Жанни стала Феодорою.

У секті в неї з’явився навіть друг. Щоправда, глухий.

Так проминуло три роки. Вона жила у своїй конурі, працювала продавцем-консультантом у фірмі «Емвей» і була спроможна лише виплачувати за помешкання. Їжу крала у глухого друга. Переважно буряк та моркву. Тому через три роки її було важко впізнати. Жанна настільки схудла, що була схожа на Сплінтера, учителя черепашокнінзя, причому схожість була до такої міри вражаючою, що її, я маю на увазі Жанну, одразу полюбили діти.

Вона ходила районом свого міста, а знайомі її не впізнавали. Лише діти верещали від задоволення, що живий Сплінтер ходить у них під вікнами.

І от за два місяці до оспіваних подій, пов’язаних із Данилом, я приходжу додому, а вдома наставлено повно сумок, а навпроти мене стоїть вона, Жанна, чи пак Феодора. Стоїть і шкіриться, як, бува, шкіряться кімнатні пацюки, коли хочуть їсти.

З того часу вона живе у нас. З нею я принципово не розмовляю. Ну, не те що зовсім не розмовляю, а так, відповідаю тільки «так» чи «ні», киваю головою, неприязно посміхаюсь. Просто з нею неможливо розмовляти. Розумієте? Ви взагалі хоч щось розумієте? З нею неможливо розмовляти. Іноді вона підмазується, прагнучи знайти якусь прихильність у моїй особі, дає мені цукерки або пропонує скуштувати своє грьобане фондю.

— Скуштуй, — каже вона, — моє грьобане фондю.

— Нє, — кажу я.

І все, більше нічого не можу сказати. Потім прямую до свого «кабінету» і вже там договорюю:

— У мене потім від твого грьобаного фондю голова болить.

Іноді вона намагається показати себе обізнаною в молодіжній музиці. У мене, каже вона, є балади Джорджа Майкла. Дати тобі? Послухаєш? Я не люблю Джорджа Майкла, тим більше у мене є вся його музика. І навіть балади є, не заспокоюється Феодора. Да, відказую знервовано. Тоді у мене є класний лаунж, посміхається вона, дати? У мене, кажу, стиснувши зуби, десять гігабайт лаунжу.

— Пінк Флойд? — питає вона.

— Є.

— Моцарт?

— Є.

— Депеш Мод?

— Є.

— Ен’сінк?

— Я ненавиджу Ен’сінк.

— Але ж Тімберлейк такий класний, — вона вочевидь ввійшла в азарт.

— Від’єбись!

І Феодора ображено йде далі шарудіти своїми пакетиками. Взагалі, все її життя коштує стільки, скільки коштує трикопієчний целофановий пакетик.

А інколи Феодора мені сниться. Постає у моїй сомнамбулічній уяві велетенським кровожерливим пацюком, який намагається мене проковтнути, але йому заважають зуби, і тому він спочатку має мене прожувати або понадкусювати.

Феодора розвинула у мене параною. Мені всякчас здається, що вона, я маю на увазі Феодора, а не параноя, стежить за мною, ненавидить мене і крадькома пере мою білизну. Я розумію, що це всього-на-всього параноя, — я намагаюся її контролювати, присікати на її зародкових стадіях, але також розумію, що позбутися її буде вкрай складно...

І ось вона живе у мене, я живу у своєї турботливої мами, а моя турботлива мама терпить усіх нас. Звичайно, я міг просто гайнути кудись у Європу, подалі від усіх, а тим більше від Феодори, міг гайнути, наприклад, до Польщі або Словаччини, але були у мене проблеми з військкоматом, чиї повістки, повістки до суду, чеки на сплату штрафів та іншу мішуру, яку приносила нам півметрова істерична двірничка, я безжально спалював на жертовному вогнищі свого «крикету». А без довідки з військкомату мені ніхто не давав закордонного паспорту, а без паспорту я не мав змоги кудись виїхати, тому що з цими новими системами, електронно-обчислювальними машинами, Інтернетом, силіконовими долинами і п’яними прикордонниками виїзд за кордон був для мене обмежений. Я лише одного разу намагався перетнути кордон із циганами, у яких був повний автобус в’єтнамських телевізорів без кінескопів і кінчена білоруська проститутка, у якої не було, здається, переднього зуба, але прикордонники мене  спіймали й відправили назад, до неньки, а потім цигани запропонували оженитися на цій білоруській проститутці, але ж вона була проституткою, як я міг