Читати книгу - "Потойбiчне"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
1926 р.
_______
Хороми – сіни.
Шустка – десять крейцерів.
Кошниця – кругла комора для кукурудзи.
Верена – рядно.
Цара – натовп.
Спрятати – зібрати, заощадити.
Прихарити – причепурити.
Михайло Яцків
Народився 5.10.1873 р. в с. Лесівка (Богородчанського району на Станіславівщині) у селянській родині. Вчився у гімназіях Станіслава (1886-1890) та Бережан (1891-1896). Працював актором мандрівного театру, а з 1897 р. – службовцем страхово-кредитного товариства у Львові. У 1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором ґазети «Рідний край», фінансованої польським урядом. Галичани, які не змирилися з приєднанням Галичини до Польщі, влаштували йому бойкот, і з тих пір він аж до приходу більшовиків не видав жодної книжки. У 1939 р. став членом Спілки письменників України, працював у Львівському відділі народної освіти, а з 1940 р. – у Бібліотеці АН УРСР. Помер 9.12.1961 р. у Львові.
Після виходу в світ першої збірки оповідань «В царстві Сатани» (1900) став за висловом Лесі Українки «наймоднішим» з молодих белетристів у Галичині. З 1907 р. належав до літературного угруповання «Молода муза», видав понад десять збірок оповідань та кілька повістей.
Де правда?
І
В містечку Свинське Путо, на малій пошті, сидів почмейстер Мартин Гробман. Похилився над ранішньою посилкою, крізь кватирку в дверях видко було лису голову, а впоперек неї жмуть прилизаного волосся. Бив печатки на листах, картках і ґазетах, гуртував по громадах та записував до протоколу і денного наказу. На кінці кожної сторони в «Указі» клав свій підпис і закручував хвіст навідліт.
Два малі вікна по правій руці старого були втворені, крізь заржавілі грати плив голубий ранок, мак і соняшник в городці вмивалися росою, свіжий запах скоботав Гробмана в носі.
Двері втворилися несміливо зі скрипом, до кімнати ввійшла стара, дихавична мужичка, виповіла сухим півголосом: «Слава Йсу», обтерла ніс і вважала, аби станути не близько дерев'яних штахеток і не перед самими дверми, а трохи набоці, в куті.
Почмейстер порпався в жмутках папір'я.
«От яка то у панів поведенція, – думала баба. – Скажи: слава Йсу – ніхто тобі не відповість, сідати не просить… Не так, як у хрестінина».
В цісарсько-королівській тишині чути було шелест паперу, дихавичний віддих, деколи обтирання носа і старече, здавлене зітхання. Баба кліпала сльозавими очима і водила ними по поштовій канцелярії. Штахетки перегороди нагадували їй шинквас, шафа з поличками під стіною – аптеку. На бічній стіні висів старий годинник. Маятник ходив старечим рухом і тиркав заржавілим голосом. На однім ланцюжку висіла чорна вага, на другім дві залізні шріби і мутерка* від воза. Ближче були прибиті в чотирьох рогах рекламові карти торгівлі насіння та купелевих заведень.
Стара приглядалася паннам на тих картах і питала себе в дусі: «Не знати, чи се святі, чи що?»
На противній стіні висів вгорі почорнілий образ без скла, а низько два маленькі. Що було на тих малих, баба не могла розпізнати. Були це поблеклі фотографії двох синів почмейстра, але ті голови представлялися бабиним очам з курячою сліпотою двома морквами. Дивилася пильно на той образ вгорі і розпізнавала в нім цісаря, за давніх літ, ще як був молодий. Чоло мав лисаве, волосся попри уха позачісуване наперед. Заложив руки і дивився на бабу. Ген-то виділа його між образами на ярмарку, але там був він такий, як є, старий і з «папоротами». Баба зітхнула і думала: «Господоньку милосердний, як воно на світі: цісар чи не цісар, а мусить постарітися й вмерти, як кожний хрестінин».
Дивилася на почмейстра. Старий мав позачісуване волосся попри уха наперед, як цісар на стіні, а «папорота»* і лисину таку саму, як цісар на ярмарку.
«Така вже, видко, установа, що хто від цісаря пенсію бере, той так само мусить виглядати, – думала баба. – Не знати лише, чи цісар так само в «калярах», як поштар? Певно, що як приписував кримінал Миколишиному Бовдурові, або рахував «патенталь»* для Перепічки, що прийшов без ноги з війни, то дивився крізь «каляра».
Старий встав, поховав жмути папір'я в полички і глипнув з-під окулярів на баб.
– А що там?
– Прошу пана, чи нема там листу від мого сина?
– Від котрого сина?
Та від того, що у войську.
– Та скажи, як називався?
– Та Іван.
– Та який Іван!?
– Наконечний, прошу пана.
Гробман зачав нишпорити в поличках, знайшов лист і дав бабі.
– Оставайте здорові, та дай вам Боже панованнє щасливе.
На пошту прийшла сільська дівчина.
– Прошу пана, я прийшла по казати.
Старий обернувся до неї з квасним лицем.
– Що маєш показати?
– Та, прошу пана, я прийшла по тото, що єгомость з Голодівки читають.
Мала на увазі ґазети.
Прийшла міщанка, донька Гробманового брата, що був стельмахом в містечку.
– Добрий день…
Старий глянув крізь окуляри.
– А, добрий день. Що там скажеш доброго?
Міщанка розвинула рецепіс* з хустини, старий виймив з шухляди грошовий переказ і переглядав його.
– То від твого сина. Посилає тобі 4 корони. А то треба підписати.
Міщанка всміхнулася ласкаво.
– Я би просила, аби стрий підписали за мене, бо я не вмію.
– Га-а, мені, дитинко, не вільно…
– Що ж я зроблю? До хати далеко, а чоловіка нема дома.
Старий став клопотатися цією справою.
– Ніби тут є виразний адрес до тебе й я тебе прецінь знаю, але мені не вільно, заборонено. Гм, зрештою… Може, маєш кого знайомого тут недалеко?.. Або чекай…
Повільним кроком підійшов до замкнених дверей другої кімнати, взяв фунт з ваги і застукав:
– Бінка-а!
За кімнатою в кухні дався чути рип, до канцелярії вбігла боса дівчинка з гребінцем у волоссі.
– Підпиши отут-оо.
Дівчинка глянула на міщанку, всміхнулася й підписала.
Старий взяв виказ, втягнув* квоту і підписався в рубриці «Anmerkung»*. Кінець його назвища розплився дрібними хвилями і стрибнув хвостиком навідліт. Так вже тридцять літ на стосах наказів, посвідок і квистків, в копі запорошених книг поплив все однаковий підпис.
Міщанка поцілувала старого в руку і вийшла. Він глянув на годинник – була одинадцята. Схилився до долішньої перегороди в шафі і витягнув з-поза старих книг темну плящину з оковитою. Випив чарку і закусив сухим хлібом. Від літ пив у тій порі чарку, і це служило йому. Більше не заживав, бо крутилося би в голові. Закурив люльку на довгім цибусі і станув коло вікна.
До повітового міста Песиголовець вибиралася підвода, набита пасажирами. Замураний шевчук рахував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потойбiчне», після закриття браузера.