Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

— Хай щастить! — Ловець потискає нам руки. — їхати добу, запам’ятайте. Постарайтеся не втомитись, не посваритись… Відпочивайте. Розслаблюйтеся. З вами буде Григорій. — Він киває на згорбленого чоловіка, який із байдужим виглядом стоїть поруч.

Мені з першого погляду не подобається Григорій. Він когось нагадує. Неприємний спогад.

— Щасливої дороги, — каже Стефан.

Ми заходимо до вагона. Всередині немає меблів, лише поруччя на стінах. Спереду — кабіна, відділена ґратами, там улаштувався Григорій. Ззаду — фанерна стінка, що відгороджує туалет, тобто просто дірку в підлозі.

Ми сідаємо на згорнуті матраци. Чутно, як напружено риплять блоки на даху… Що за енергія приводить цей вагон удію?!

Вагон кілька метрів тягнеться черевом по землі, а тоді злітає. Я підводжуся, вхопившись за поруччя, і крізь каламутне скло бачу, як віддаляється земля. Як усе далі провалюється місто… Наче знову лечу з Алексом… Прощавайте, всі. Пікселі, Довгий, Гнат… Прощавай, Римусе. Прощавай, мертва Єво… Прощавайте, дикі. І ви, синтетики, прощавайте також.

Беру до рук свій барабан. Мої супутники слухають, сидячи навкруги на підлозі.

— Як це в тебе виходить, га? — тихо питає дівчинка, з якою ми зустрічались колись у «Зірваному дахові».

* * *

Григорій сидить у своїй кабіні, ніби йому нема до нас діла. Іноді вибирається на дах (вагон тоді розхитується), змащує блоки, перевіряє щось і повертається назад. Ми обідаєм. Потім вечеряєм.

Годині об одинадцятій вечора Григорій знову піднімається нагору, і блок, який раніше просто рипів, починає стукати. Тук. Тук. Тук-тук. Звук вкрадливий і ніби не дуже голосний, але скоро всі мої супутники засинають.

Сама я не сплю тільки через те, що в руках у мене барабан. Я відчуваю його ритм, навіть коли він мовчить.

Переступаючи через тих, хто спить, підходжу до вікна. Внизу — гори. Я не бачу їх, тільки вгадую. Де-не-де на схилах, на вершинах горять вогники.

Відкритий вогонь? Ті самі людожери, про яких казав Ловець-Стефан?

Григорій вовтузиться у своїй кабіні. У світлі фосфоресціюючої панелі я бачу, як він застібає манжету на руці. До мене доходить: енергетична година! Отже, Григорій — синтетик? Отже, всі, хто спить зараз навколо мене, — дикі?

Григорій глибоко зітхає. Він отримав підзарядку. Йому добре. Я знову дивлюся вниз, на далекі темні гори…

Григорій знову вовтузиться. Скрипить зубами. Щось бурмотить пошепки — лайки. Не вірю своїм очам — він знову застібає манжету!

Друга доза?!

Він не бачить мене. Вдруге підзарядившись, кілька секунд сидить нерухомо, розслаблено. Потім стогне крізь стиснуті зуби.

Третє підзарядження.

Мені зрозуміло, що він підзаряджається не від мережі. У нього в кабіні портфель, на зразок того, від якого заряджали бідолашну Єву. Фальшива енергія? Чи Стефан-Ловець і його невідомі товариші здатні дістати для Григорія справжню?

Справжня — тільки дика, поправляю себе. На дикого Григорій і близько не схожий.

Коли підзаряджається вшосте, я раптом розумію, кого він нагадує. Того хлопця, якого я штрикнула стилетом у підворітті. «Ти розумієш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає дев’ятої дози? Чи двадцятої? Чи двохсотої?»

Той чоловік помер не від утрати крові. Він просто вимкнувся. Як механізм.

Я, мабуть, надто голосно зітхаю. Григорій озирається і бачить мене.

— Ти не спиш? — запитує він з дивною посмішкою.

— Ні.

— Даремно… Як же ти без підзарядки?

— Я дика. Живу своїм ритмом.

— Що-о?

— Своєю енергією. Дикою.

— Отже, це правда, — каже з відразою. — Отже… тобі не потрібне підзарядження.

— Ні.

Він шкірить зуби в темряві. Страшна й жалюгідна гримаса.

— А мені не вистачає шести доз. Завтра не вистачить семи. Вони мене тримають на повідку… Ти знаєш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає шостої дози?!

Він точно повторює слова того чоловіка з підворіття.

— Ні, — відповідаю чесно. — Але спершу я теж підзаряджалася. А потім припинила. Це просто, треба тільки…

— Просто? — Його очі, здається, світяться у темряві. — Ти просто мутант. Потвора. Ви всі — мутанти. Помилки природи. За це вас згодують Заводу. Завод любить таких. Ви — дрова для його печі. Ви — паливо. Є паливо для людей… А є паливо для Заводу.

— Ти брешеш, — кажу твердо.

Він знову шкіриться.

— Завтра дізнаєшся, брешу я чи ні. Завтра ви всі підете в піч. Чи що там у нього замість печі… Я везу повний вагон корму. Він буде задоволений. Він ненажерливий, Завод… Але він не їсть таких, як я. Тільки таких, як ти.

— Григорію, — кажу я, голос у мене тремтить.

— Я сорок років знаю, що я Григорій! Гадаєш, я взявся б за цю роботу, якби вони мені не давали по шість зарядок за ніч?! Ти… «дика енергія»… «своїм ритмом»… але завтра тобі кінець. А я — я, може, протягну ще тиждень… і хто з нас розумніший?

Не дочекавшись відповіді, він іде в глибину своєї кабіни.

У темряву.

ЧАСТИНА ДРУГА

Вагон летить над темними горами. Порипують блоки на даху. Вікна затягнено залізною сіткою.

І нікуди тікати.

Мої товариші по нещастю сплять. Намагаюся їх розштовхати — марно. Ритмічний стукіт блоків загіпнотизував їх. Якби не мій барабан, носій іншого ритму, я зараз би спала разом з ними.

Та яка користь від того, що я не сплю?

Двері міцно замкнені іззовні. Сітку на вікнах неможливо розрізати чи розірвати. Дірка в підлозі, яка править за туалет, надто вузька — крізь неї не пролізти… А якщо мені б і пощастило зістрибнути? Внизу — темрява, не видно навіть вогників. Виє вітер. Напевно, дуже високо. Краще вже стрибати з хмарочоса.

Мужності зосталося ледь-ледь. На денці. Хочеться плакати й бити кулаками в підлогу. Замість цього сідаю на свій матрац, обіймаю коліна й думаю.

Мене обдурили, як маленьку дівчинку. Перехитрували. Була б я хоч трохи уважніша, знайшла б невідповідності у словах Стефана… Ловця. Ось чому він Ловець. Він ловить таких, як я, генераторів. А принада — слово «Завод». Він сказав: «Ти поїдеш на Завод», і я перестала думати. Перестала сумніватись… І ось я їду на Завод.

А може, Григорій збрехав? Сказав гидоту, щоб помститися мені за щось? За те, що я не потребую підзарядження? За те, що опинилася серед обраних?

Я знову пригадую розмови з Ловцем — кожне слово, кожен погляд. І розумію: Григорій сказав правду. А Ловець… таж він так само казав правду, тільки не всю. Мене запросили на урочистий обід, але не попередили, що я не гість, а страва!

Гірш за все для мене — не зрада Стефана-Ловця і не слова Григорія. Завод завжди уявлявся мені добрим. І в страшному сні