Читати книгу - "Фірман султана"

Так і йшли манівцями, до темних ущелинах, захаращених буреломом та камінням. Попереду — гайдутини, позаду — спагії, не відступаючи, але й не насмілюючись поки що нав'язати новий бій. Гамід мав свої розрахунки. Він знав, що гайдутинам важче. Вони несли поранених, а він своїх залишив на місці бою під наглядом Сафар-бея, який відмовився брати участь у дальшому поході. Тож ага сподівався, що прийде час, коли стомлених, виснажених гайдутинів буде легко перемогти.

8

Два дні тривав цей важкий, виснажливий відступ. Голодні люди мовчки брели гірськими стежками, щомиті оглядаючись назад. Коли спагії дуже насідали, тоді найвитриваліші робили засідку і стріляли в них з-за каменів. Це примушувало турків знову триматися на чималій відстані.

Звенигора ішов поряд з Драганом. Тепер на плечі молодого балканджія лягла вся відповідальність за долю загону.

— Так ми перейдемо всю Планину, — промовив гайдутин. — Треба рятувати Младена і не дати Гамідові змоги повернути собі фірман. Але як це зробити? На мою думку, нам слід розділити загін. Ти, Арсене, разом зі своїми друзями, Младеном, Златкою і Якубом відірвешся і підеш на північний схил Планини. А я з загоном відверну Гаміда від вас…

Звенигора мовчав. Він розумів, що тяжко поранений воєвода потребує спочинку. Хоча б на два-три дні. Але розділяти загін… Чи ж погодиться на це Младен? Він висловив свій сумнів Драганові.

— Ми йому нічого не скажемо, — відповів Драган. — Врешті, йдеться про його життя, і тут ми маємо право вирішувати самі.

— Ну, що ж, я згоден.

Вони домовилися про місце майбутньої зустрічі. Драган зразу повеселів. Він вірив, що без тяжко пораненого воєводи загін зуміє втекти від переслідувачів, а сам воєвода видужає в затишку і спокійному місці десь у колибі пастухів-балканджіїв.

Звенигора сповістив про такий намір Драгана своїх товаришів і Златку. Всі пристали до цього. Не гаючи часу, Звенигора повів свій загін далі в гори, прямо на північ. Драган зостався в засідці і після короткого бою, на виду в спагіїв, звернув ліворуч і через відроги кряжу пішов на захід.

Гамід рушив за ним. Але не пройшов він і півфарсаха, як його наздогнав захеканий аскер у заболоченому одязі.

— Осмілюся сповістити, ага, що гайдутинський загін розділився надвоє, — сказав він.

— Звідки ти це взяв? — сполошився Гамід.

— Я трохи відстав. Наздоганяючи вас, я пішов по кінських слідах. Адже відомо, що у гайдутинів всього двоє коней, на яких вони везуть свого пораненого воєводу. Так ото я пішов по тому сліду. Здершись на гору, я вдалині побачив невеличкий гурт людей, — їх було восьмеро, — і двоє коней. Спочатку я зрадів. Ну, думаю, десь і наші тут недалечко. Раптом, повернувшись, з подивом уздрів на протилежному від мене узгір'ї два загони — гайдутинський і наш. Я й зрозумів, що нас обдурено. Пораненого пса Младена намагаються спровадити в безпечне місце. Так я гадаю, ага.

— Ти впевнений, що їх тільки восьмеро?

— Я бачив їх, як ось вас бачу, — образився аскер.

— Гаразд. Спасибі. Ти приніс дуже важливу звістку, — сказав Гамід і, відібравши два десятки аскерів, повернув назад. — Веди нас! Та швидше!

Він поспішав. В долині сам пересвідчився, що аскер сказав правду. На м'якій від розталого снігу землі яскраво виднілися два кінські сліди. Гамід вилаяв себе. Ішак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили ті хитрі балканджії! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, і той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з моїх рук!

— Швидше! Швидше! — підганяв він аскерів, які вже стомилися не менше, ніж гайдутини, і брели понуро, опустивши голови.

Тим часом Звенигора зі своїм невеличким загоном здирався все вище і вище на головний хребет Старої Планини. Роман і Грива вели на поводах коней, на яких їхали Младен і Златка. Попереду йшли Якуб і пан Мартин. Позаду плівся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотів признатися нікому про це. Цупкі чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камінь, хлопчина присів перезутися. Як би він хотів отак посидіти трохи проти сонечка, щоб відійшли задерев'янілі від безконечної ходьби ноги, щоб розправились обвислі плечі! Або з яким задоволенням ліг би просто неба і заснув, щоб вигнати з тіла важку втому! Та… Яцькові руки, що тримали онучу, раптом застигли в повітрі, з голови вилетіли пустопорожні мрії: він прикипів поглядом до ледь помітної стежки внизу, по якій вони щойно пройшли. По ній швидко піднімалися вгору спагії. Серед них Яцько зразу впізнав Гаміда.

Хлопець миттю взув чирики, кинувся слідом за товаришами.

— Арсене, поглянь! — скрикнув він. — Нас наздоганяють!

Усі зупинилися. З стрімкого скелястого виступу було добре видно широку долину і кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Поміж ними мелькали темно-сірі бекеші спагіїв.

— Псякрев! Холера! Обхитрив нас! — вигукнув Спи-хальський, ударивши шапкою об землю. — Туго ж нам доведеться ниньки, панове! Їх там достобіса!.. Єден, два, тши… Ого, двайцять лайдаків веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблів йому в живіт! А нас тилько штири вояки…

— П'ять, — промовив Яцько ображено. — Прошу пана, п'ять…

Спихальський пацнув хлопця по голові.

— Так, так, п'ять… Пробач, пане Яцьку! — І невесело усміхнувся.

— Справді, нам доведеться тепер туго, — погодився з думкою товариша Звенигора. — Вперед, друзі! Тільки — вперед! Здається, вони ще нас не бачать…

Але люті вигуки і свист, що долетіли знизу, показали, що спагії помітили втікачів і прямують по їхніх слідах.

Гайдутини швидко рушили далі.

— Нам би перевалити за хребет, — промовив Младен. — В урочищі Студена Вода — гайдутинський стан… Там завжди є коні, запас зброї, одягу… До ночі маємо бути там… Але попереду — найважчий відрізок шляху… Крутий перевал…

Йому боляче було говорити, і він замовк. Дорога справді ставала майже непрохідною. Коні весь час спотикалися, з-під ніг виприскувало каміння і з шумом летіло вниз.

Незабаром стежка зовсім зникла. Праворуч здіймалася висока прямовисна скеля, ліворуч — голий, кам'янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попід скелею, що стрімко вів угору, — то був єдиний шлях, по якому мусили пройти втікачі.

Звенигора попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чіпкий, він мав вести за повід коня, на якому сидів Младен. Златчин кінь, приторочений до сідла першого, йшов слідом… Арсен лишився останнім. З чотирма зарядженими пістолями за поясом, шаблею і ятаганом, він мав прикривати відступ загону. На серці у нього було важко. Він добре розумів, що їхній невеличкий загін з