Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

Єлень випив один, другий, попросив третій.

– А ви часом не чули…-наважився запитати Янек. – Чи не було тут у вашій місцевості поручика Станіслава Коса?

Люди попросили, щоб він повторив прізвище, погомоніли між собою, згадували все, але, виявилося, не чули про такого.

– А де, пане, той поручик воював?

– На Вестерплятте.

– Дорогенький, там же нікого в живих не лишилося. Сім тисяч наших полягло, усі до єдиного…

– Це неможливо, – заперечив Янек. – На Вестерплятте, певно, й п'ятисот не було.

– Це так кажуть, пане, а як полічити, то виходить інакше…

Підліток у коротких штанях переліз через діру в плоті на шосе, притягнув за собою зламану гілляку, геть червону від спілих черешень, що висіли на ній гронами, і кинув на башту. Василь на льоту спіймав її, помахав хлопцеві рукою й сказав по-польськи:

– Велике спасибі, пані.

– Наш командир одразу подумав про господиню, в саду якої хлопець гілляку виламав, – пояснив Єлень.

Через люк механіка висунулась цікава кошлата морда.

– Ти диви, собаку з собою возять. Він теж у війську служить?

– Аякже! Шари, сюди! – Янек махнув Шарикові рукою, і вівчарка, зрадівши, вистрибнула на дорогу.

– Навіть собаку привезли… Польського пса привезли… – пішло по колу з уст в уста. – Чуєте, як гавкає? Точно, як мій Азор.

– Дорогу, дайте дорогу Марциновій.

Натовп повільно розступився. Вели під руку стару жінку із зморщеним лицем і покритими більмами очима. Ступала помаленьку, витягнувши вперед руки. Люди замовкли, і чути було, як бабуся шепоче, весь час повторюючи:

– Хлопці наші, солдати, синочки…

– Вона не бачить, – пояснив старий селянин, той самий, що не вірив, буцім Саакашвілі родом з-під Сандомира.-Он там, гляньте, друга скраю села халупа її стояла, але тепер уже нема, Гітлер спалив. Дайте щось, хай упевниться, що це поляки прийшли, хай доторкнеться.

Василь кинув з башти кашкета. Кос піймав його й подав бабусі. Та водила пальцями по сукні, по козирку, натрапила на метал.

– Орел… Будь милостивий, господи… Наші солдати… Діждалися, дав бог…

– Юлько! – гукнула жінка, виливаючи рештки молока з відра до кухля.-Принеси собаці миску помащеної картоплі, там біля печі стоїть. Бігом!

Юлька справилася швидко, а Шарик ще швидше і саме вчасно, бо привал закінчився, з голови колони замахали прапорцями, і вздовж колони хвилею покотилося гуркотіння – танкісти запускали мотори.

– В машину!

Рушали обережно, поволі, щоб нікого не зачепити. Селяни знімали дітвору з танків за вуха, за чуби витягували з-під гусениць.

Колона знову йшла на захід. Здалеку, з-за горизонту, вже поблискували на сонці вежі люблінського замка й костьолів.

Янек Кос сидів на місці механіка, вів машину. Не вірив чутці про ті сім тисяч, які полягли на Вестерплятте, а проте посмутнів. Невдоволений Саакашвілі на його сидінні в кутку грався з собакою. Василь прослизнув з башти до них, присів поміж сидіннями.

– Механіку, чого похнюпився?

– Собаці велика радість, мала журба. Був Шарик, а тепер став Шари, і все гаразд. А що зі мною? Не вмію розмовляти по-польськи, як тут бути?

– А ті квіти й черешні не тільки для нас. Такі самі кидають і на радянські танки.

– Знаю, але мені якось ніяково. Батько сажотрус із-під Сандомира… Який Саакашвілі кращий – справжній чи вдаваний?

– Облиш, тепер нема часу, щоб кожному по дорозі пояснювати, але люди й самі зрозуміють, – спокійно вів далі Семен. – Навчимо польських танкістів, закінчимо війну, поїдемо собі… Безумовно, зрозуміють.

– Зрозуміють тоді, як поїдемо? Це пізно.

– Може, пізніше, може, раніше. Тепер все одно, не в тому річ, ми йдемо на фронт.

Однак бригада не зразу пішла на фронт. Стояли за Любліном, під містом, охороняли фабрики і склади, вдеиг, і вночі патрулюючи на вулицях. Були в Любліні люди, що одразу, не питаючи про платню, ставали до роботи, приносили а дому інструменти, запускали мотори і верстати. Цим людям треба було допомогти. Були й такі, що ламали двері складів, брали те, що вчора належало німцям, а сьогодні, здавалося, було нічиє. Цим треба було перешкодити. Вночі над містом схрещувались прожектори, пильнуючи, а чи не скрадаються в небі чужі літаки. Уночі в місті перехрещувались маршрути патрулів – воїни пильнували, чи не крадеться вулицею свій, і всо-таки чужий.

Після перших привітань, коли видно було тільки квіти, черешні та молоко, усмішки й простягнуті руки, як виявлялося, в натовпі були всякі люди. Одні казали: «Нова армія, нова влада землю дає селянам». А другі: «Нова армія, нова влада землю у хазяїв грабує».

За кілька годин до визволення міста, коли радянські війська вже підходили до перших будинків, гітлерівці повбивали в люблінському замку в'язнів і заложників. Танкова бригада послала на їх похорон почесну делегацію – взвод воїнів. Янек теж хотів піти, просив дозволити йому, але поручик не пустив. Сказав, що є робота біля машини, що треба в усьому ідеальний лад. Потім виявилося, що нічого особливо важливого не було, можливо, просто не хотів його пустити.

Отак за всякими заняттями пройшло, мабуть, дні зо три, коли, нарешті, якось но обіді Кос, котрий завждивсе взнавав першим, прибіг до свого екіпажу й доповів:

– Іде машина в Майдаиек. Той грузовик, що кухню тлгие. Хто хоче, може поїхати побачити.

– Не хочу, – відповів Семен. – Я вже бачив такі речі, потім два дні не міг їсти.

– То ви залишайтесь, а я б хотів. Там було багато людей, може… А їдучи назад, заглянули б на кладовище.

– Ні, сам ти не поїдеш. Якщо так – їдьмо всі разом. Поїхали. Оглядали дротяні огорожі, на них – білі дошки з німецькими написами, черепами й схрещеними кістками. За дротами стояли довгі низькі бараки, повні бруду і якогось смороду. Оглянули велетенські, мов кілька стодол, склади людського волосся, здоровенні, наче скирти, купи окулярів і ляльок. Ляльки були найстрашніші – одні елегантні, в старанно пошитих платтячках, з приклеєними до повік віями; інші – звичайні, з ганчірок, очі й рот у них були намальовані вуглиною. На самому верху сидів плюшевий ведмедик без правої лапи й одного ока. Ці ляльки були навіть страшніші, ніж печі, в яких спалювали трупи.

Пройшли кілька кілометрів по табору, – дивилися, не озиваючись і словом.

Якби хтось незнайомий глянув тоді Янекові в обличчя, то не догадався б, що то солдат, якому, судячи з документів, тільки вісімнадцять років, і тим більше не подумав би, що це хлопець, якому насправді було шістнадцять.

Єлень стискав здоровенні кулаки, аж пальці біліли, Гжесь шепотів щось по-грузияськи, а