Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

то поганими. Як правило, з праці в працю при цьому кочував висновок, що українські партії прикривали соціалістичною назвою своє справжнє — буржуазне нутро. Насправді ж, якщо неупереджено перечитувати В.Винниченка, зовсім неважко переконатися в іншому. Колишній голова Генерального Секретаріату передусім жалкує з приводу того, що українським лідерам не вдалося витримати саме соціалістичного курсу, що обставини змушували їх раз у раз відходити від принципової лінії, що їм не вистачило послідовності, наполегливості. Тому й результати виявились такими невтішними.

Недостатня соціалістичність, нехтування нагальними проблемами трудящого люду — одна з найсуттєвіших причин поразки Центральної Ради, Української революції — цю тезу послідовно обстоює і П.Христюк.

А М.Шаповал навіть через десятиліття після подій 1917 р. залишається категоричним: "Соціяльна структура населення на Україні така, що коли хочеш залишити буржуазний устрій, то мусиш залишити при владі російсько-жидівсько-польську буржуазію, значить національно і соціально українська нація залишиться в неволі. А коли хочеш влади української, то вона неминуче мусить бути селянсько-робітничою, з того неминуче буде треба перебудувати суспільний устрій відповідно інтересам селян і робітників. Це можливе шляхом лише соціяльної революції. Необхідність соціяльної революції є об'єктивна, цеб-то вона існує помимо нашої власної волі в самому характері суспільної структури.

Визволення праці українських селян і робітників ніяким иншим шляхом, ніж соціяльна революція, неможливе.

Подобається кому чи ні, але ми маємо лише один шлях — соціяльна революція"[136].

Водночас лідери українства були свідомі того, що їхнє бачення соціалізму значно відрізняються від максималістського, радикалістського, більшовицького варіанта, а шляхи революції, як вони їх собі уявляли, значно відрізнялися від тих, що відстоювалися РСДРП(б). Аналізуючи матеріали численних українських з'їздів, що незмінно присягали на вірність популярній на той час соціалістичній ідеї і формулювали завдання, які підпорядковувались її реалізації, П.Христюк зауважував: "Звичайно, з точки погляду прихильників комуністичної революції, українська революція була в той час по своїй соціально-економічній природі дійсно дрібно-буржуазною і ні в якому разі не соціалістичною і тим більше не комуністичною"[137]. Відповідаючи ж тим, хто намагався доводити, ніби український рух був по суті контрреволюційним, П.Христюк тут же уточнює: "Закиди в дрібнобуржуазности і контрреволюційности йшли на адресу українського революційного руху не з боку комуністів, а з боку тих російських і зрусифікованих єврейських партій (соціял-демократів, соц. — революціонерів і навіть правіших груп), які сами вважали революцію буржуазною і ставили її метою збудування російської демократичної, тоб-то справжньої буржуазної республіки, з порожніми, обманчивими політичними і громадськими свободами. В порівнянню з ними, соціально-економічні позиції, які боронила в революції українська демократія, були (хоч може не завше ясно формульовані) безсумнівно завше більш революційними, виходячи далеко за межі завдань "буржуазної революції""[138].

Безперечно, було б помилкою випинати одну сторону (національно-державну) в концепції Української революції, проте так само неправильно було б не враховувати і якісної характеристики її соціального стремління. А воно (це стремління) за всіма ознаками не вміщалося в рамки буржуазного демократизму і мало явно соціалістичну орієнтацію.

Політичні гасла, в яких відбивалася платформа українського руху на початку революції, продовжували досить міцну традицію. І видатний історик М.Грушевський вважав цей момент далеко не другорядним чинником: "Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні у відокремленій, "незмішаній” автономній Україні, зв'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими племенами слов'янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави, — се старе наше гасло, — відзначав він. — Підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Гулаком, Білозерським і іншими, воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці. Часами тільки воно не розгортувалося широко і прилюдно з причини цензурних заборон і репресій, якими старий режим Росії оточував гасла автономії і федерації. Але, як тільки українське громадянство діставало змогу свобідно висловити свою гадку, воно повторювалося безустанно всюди і завсіди: з трибуни першої і другої Думи, в пресі "днів свободи" і т.ін. Тепер же воно могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим — на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України.

Без сумніву, воно зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об'єднання людності України без ріжниці верств і народностей. Середньою між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності"[139].

У момент вибору відповідальних політичних орієнтацій М.Грушевський зі скрупульозністю серйозного, розважливого вченого доводив, чому необхідно орієнтуватися саме на ідеал широкої територіальної автономії України.

Програма культурно-національної автономії як гасло вчорашнього дня, коли на більше в умовах поліцейсько-самодержавної Росії розраховувати було марно, з перемогою Лютневої революції стала просто завузькою. Не варто було ігнорувати й чисто психологічний момент: коли найскромніші вимоги українців (навчання українською мовою, запровадження її в урядових установах, суді, церкві, друкування книжок і періодики тощо) наштовхувались на нерозуміння і навіть ворожість з боку російських властей і політичних сил, це приводило до переконання вимагати власної державності, як запоруки досягнення мети руху, окремих її складових. "Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв'язку — се та програма даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад, — наголошував навесні 1917 р. М.Грушевський. — Всякі перешкоди, всякі вагання в задоволенні її з боку провідників Російської держави чи кермуючих кіл російського громадянства може мати тільки один наслідок — се пересування центра ваги в бік українського самостійництва. Про се самостійництво російські лідери заговорили з Думської кафедри ще перед війною. Але вони самі й дали йому зброю в руки своєю хиткою, ухильничою політикою в українській справі в сих останніх роках українського лихоліття. В теперішній хвилі прихильники самостійної, чи, вірніше сказати, незалежної України годяться зостатися на спільній платформі широкої національно-територіальної автономії і федеративного забезпечення державного права України. Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він з хвилею, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній Російській республіці?

З сим треба великої обережності. Се повинно бути ясно керманичам Російської держави!"[140]

Як і належить справжньому науковцю, голова Центральної Ради з надзвичайною ретельністю обгрунтував сутність найголовніших вимог українців. Зокрема, ці питання розглядаються у йлшл брошурі "Якої ми хочемо автономії і федерації". Щоразу у своїх працях М.Грушевський сягав глибини проблеми, оперував потужним масивом історичного, статистичного матеріалу. Невідпорна логіка фактів поєднувалася в ученого з простотою, наочністю викладу, що робило його праці зрозумілими навіть малопідготовленому читачеві. Можна легко уявити, в якій нагоді вони були тогочасним агітаторам з українських партій.

Окремо М.Грушевський вибудовує систему прав і можливостей різних форм громадського життя в полінаціональних суспільствах: "повний централізм; децентралізація адміністраційна (бюрократична); самоуправа (самоврядування), вужча або ширша; автономія, вужча (обмежена), або широка; державність неповна (не суверенна); держава самостійна, незалежна"[141].

Стисло й переконливо схарактеризувавши ці рівні та підкріпивши висновки посиланнями на досвід різних країн, голова Центральної Ради з'ясовує феномен "широка національно-територіальна автономія". При цьому автор звертає увагу на те, що автономія може бути не національно-територіальною, а крайовою, або ж тільки обласною, не пов'язаною з територією,