Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

Субота, 16 травня.

Чи то промінь сонця ковзнув по стіні і розбудив мене, чи то веселе іржання лошати за відчиненим вікном, але я прокинувся і відчув себе бадьорим. Все згадав: наша трупа проїздом через Ченськ ставила в пожежному депо — великому сараї — водевіль “Заплутана справа” Каратигіна. Я грав роль Волошина. І раптом усе захиталось. Великі сволоки сарая над головою поповзли вниз, підлога злетіла вгору. І я впав. Почув крик антрепренера: “Дайте завісу, а його везіть звідси!”. А далі — морок.

Лікаря цієї лікарні звуть Сергій Сергійович Думчев.

Вівторок, 19 травня.

З голови мені не йде перше слово, почуте тоді вночі: “метаморфоз”. Що воно означає?

Середа, 20 травня.

Сьогодні вночі шаленіла гроза. Довго не міг заснути. Блискавки креслили зигзаги на чорній стелі неба. За вікном тривожно шуміли дерева. Біля столика при свічці лікар знову писав і, як завжди, вимовляв уголос те, що писав:

— Розгадати таємницю енергетики живої істоти — чи не означає це розгадати таємницю подолання всіх хвороб? Де шукати? Енергія метаморфозу!.. Ах, ви не спите, — звернувся лікар до мене, почувши, що я перевертаюсь на другий бік. — Спіть спокійно! Ви видужаєте і будете такі ж здорові, як і раніше. Ні, ще здоровіші, ще міцніші.

Субота, 23 травня.

Цілий день — дощ. Серце болить І дуже часто колотиться. Насилу пишу, не можу поворухнутись. Погано ти, моє серце, мені служиш. Як житиму, коли вийду з лікарні? Без театру, без сцени життя мені — не життя. Ось фатальне питання. Від цих думок серце зовсім розболілося. Воно б’ється то спокійно, то напружено, то раптом ніби з місця схопиться і мчить, мчить… Я сказав про це лікарю. Він знову мене заспокоїв.

— Скажіть, лікарю, що таке “метаморфоз”?

— Потім, голубе, потім. От видужаєте, тоді поясню. І все зрозумієте. А зараз випийте ось ліки.

Лікар підніс до моїх губів склянку. Він поправив ковдру. Дощ стукотів по даху дедалі тихше, дедалі обережніше.

Неділя, 24 травня.

Сьогодні я довідався, як опинився тут. Коли я на сцені раптом знепритомнів, антрепренер одвіз мене в номер готелю і через день зумів обдурити і акторів, І власника готелю, сказавши, що по мене приїдуть рідні й заплатять за номер. Трупа поїхала. Мені ставало що далі, то гірше. Лікар Думчев, викликаний власником готелю, лікував мене, оплачував усі видатки, а потім забрав до лікарні.

Вівторок, 26 травня.

Який сьогодні ясний, гарний, ласкавий день! І все навколо здається мені добрим і лагідним.

Лікар, зайшовши до палати, сказав мені: — Ось ви й усміхаєтеся. Значить, видужуєте. А зараз спробуйте пригадати хоч би монолог Бориса Годунова: “Досяг я доконечної влади…”

Я почав читати, заплутався, збився, зніяковів.

— Якщо треба — ось Пушкін, Приготуйте як слід. Працювати треба, працювати! І хвороба швидше піде собі.

Понеділок, 1 червня.

Вчора, в неділю, почував себе хворим і втомленим. Із серцем погано. Лікар узяв мене на прогулянку. Йшли не поспішаючи. Розмовляли. Потроху забув, що болить серце.

Неділя, 7 червня.

Вечір. Сьогодні вдень багато гуляли. Лікар повів мене за місто в свою майстерню.

— Там ви знайдете відповідь на ті запитання, що ви їх мені ставили.

З невисокої гори я побачив: десь далеко виблискує бірюзою море. Ми спустились униз і пішли старим занедбаним парком. Темніли алеї. Залізні грати огорожі де-не-де попадали й лежали в траві. Пройшли повз альтанку, якою кінчалася алея, і вийшли з парку. Цвіли зарості шипшини.

По густій, високій траві ми пройшли повз пліт, за яким дзижчали бджоли, і зупинились біля фанерного будиночка. Слідом за Думчевим я переступив поріг і здивовано зупинився. Всю кімнату заповнювало павутиння. В рамах вікон замість шибок було напнуте павутиння. В кутках павутиння висіло у вигляді маленьких гамаків. У банках також повзали павуки і тягли за собою павутиння. Навіть у банці з водою бігав якийсь сріблястий павук. У різних місцях із стелі звисало павутиння. На одній павутинці над самісінькою підлогою було підвішено дохлу мишу, на інших — трісочки й камінці.

— Та ступіть хоч крок від порога! — сказав Думчев. — Чого ви боїтесь? Це павук, спускаючи павутину, підчепив дохлу мишу. І

Думчев відкрив коробку — рій мух розлетівся по кімнаті. І одразу ж усе зрушило з місця: загойдалось павутиння з камінцями й трісочками на рамах вікон, заворушилось павутиння з підвішеною мишею, маленькі гамаки з павутиння в кутках кімнати теж загойдалися. З’явилися павуки — кинулись ловити, хапати здобич. Я ніколи не знав, що на світі є стільки різних, не схожих один на одного павуків. Неспокійні, маленькі чудовиська — вони зараз були всюди. Павуки! Павуки! Павуки! Вони бігали по павутинню, напнутому в рамах вікон, по стінах, спускалися вниз, скочувались у павутинні гамаки. Павуки повзали по підлозі, по стінах, по стелі. Повз мої ноги вони входили й виходили у навстіж розчинені двері.

Середа, 10 червня.

Думчев живе в місті. У нього там, кажуть, лабораторія, де він провадить хімічні досліди, але я там не був. Він вважає, що мені треба дихати морським повітрям. Дедалі частіше проводжаю його до фанерного будиночка. Тут ми розходимось, і я йду до моря.

Я одужую. Щоправда, іноді несподівано виникає біль у серці, але відразу ж зникає. І тоді мені здається, що він схожий на актора, який з’являється на сцені після вистави, щоб попросити в публіки вибачення за турботу, якої він їй завдав.

На душі у мене свято. Хворобу переможено. Я здоровий, бадьорий, свіжий і веселий. Готовий показатися в ролі Ромео або Чацького на сцені Малого або Александрінського театрів. Я не вірю, що був колись хворий. Якими ліками лікував мене Думчев?

Понеділок, 15 червня.

“Метаморфоз”!

Вчора знову був у фанерному будиночку. Сергій Сергійович наочно й довго пояснював, що таке “метаморфоз”. На столі серед сили-силенної круглих скляних банок стояли поряд дві широкі плоскодонні банки, більше схожі на акваріуми. Одну з них наповнено водою, а в другій — пісок, камінці і жмут зеленої трави. В банках були дві зовсім різні цікаві істоти: