Читати книгу - "Голубий пакет"

— Оберштурмфюрерові Мрозеку.

Начальник гестапо скривився. Він не дуже полюбляв цього жовторотого пташеняти, жіночого серцеїда.

— Впорається пін?

— Я певен.

— Гаразд, — згодився начальник. — Пришліть його до мене. Я сам поговорю з ним.

Заступник підвівся, поставив стілець до стіни і вклонився.

25

Невеликий, трохи похмурий зал кафе «Глобус» із низькою закуреною стелею і стінами, обліпленими шпалерами салатового кольору, ставав людним звичайно надвечір.

Це був єдиний куток у місті, де гітлерівські офіцери мали можливість посидіти за склянкою вина й потанцювати.

Солдатам і місцевому населенню було заборонено заходити до кафе. Виняток становили жінки. Вони могли приходити в будь-який час з кавалерами і без них при умові, якщо вони були одягнуті більш-менш пристойно.

У місті дедалі частіше зупинялися на ніч різні частини військ, що прямували на фронт. Офіцери, радіючи з перепочинку, йшли або в офіцерський клуб, або в кафе. Більшість обирала кафе: тут було веселіше.

Зал освітлювався великою люстрою, яка хтозна-звідки сюди потрапила. Вона спускалась із стелі так низько, що середня на зріст людина легко могла дістати до неї рукою.

Столи були заставлені різноманітним посудом, починаючи від бокалів з чистого кришталю, тарілок із саксонського фарфору і кінчаючи грубими гранчастими склянками із простого каламутного скла. Скатерки рябіли від червоних і жовтих плям.

Цього вечора кафе було переповнене. О пів на десяту на підмостки, що містилися в кутку, праворуч від буфету, зійшли скрипаль, акордеоніст, віолончеліст, трубач і піаніст. Услід за ними під скупі оплески публіки грайливо вибігла співачка, яка мала особливу славу серед офіцерів місцевого гарнізону.

Це була розмальована жінка непевного віку, з вискубаними бровами і потворною зачіскою на зразок квіткової клумби. Сукня з товстої тканини канаркового кольору з блакитними розводами підкреслювала варварську пишність форм цієї особи. Вона кокетливо кланялася на всі боки і послала комусь рукою поцілунок.

— Марго, привіт! Повесели нас, стара! — весело загорлали офіцери.

Оркестр заграв танго тридцятилітньої давності, і Марго низьким голосом, в ніс затягла: «Шуми-ить ні-ічний Ма-арсель…»

Одразу гамір вщух. Засовали стільцями, з-за частини столів вийшли, і на невеличкому «п'ятачку» перед буфетом розпочалися танці.

Кавалери, що вже встигли випити, натикались на офіціантів, які намагалися пробратись крізь густий натовп танцюристів, наступали дамам на ноги, струшували попіл із своїх сигарет їм на плечі.

Коли співи й музика змовкли і танцюристи кинулись до своїх місць, у зал увійшла Юля Туманова.

Пам'ятаючи пораду полковника Бакланова, вона ще вдень розвідала, що Готовцев справді працює шеф-поваром у кафе «Глобус». Про це їй залюбки розповів безногий інвалід, що продавав морозиво біля входу в кафе. Цей інвалід виявився добродушним хлопцем. Поки Юля їла несмачне морозиво, єдиним достоїнством якого було те, що його тримали довго на льоду, інвалід виклав усе, що йому було відомо про кафе «Глобус». Туманова довідалася, що кафе належить німцеві Ціглеру, що офіціанти тут росіяни, помічник повара, мабуть, німець, а може, поляк, а за шеф-повара — відомий тут кулінар Готовцев. На роботу він приходить годині о п'ятій дня, а з роботи йде пізно, не раніше другої години. Але вокзальний ресторан — це вже не те, що було до війни. В ньому роздають обіди солдатам, які тут проїздом.

Усі ці відомості допомогли дівчині зорієнтуватися. Щоправда, Юлю непокоїло те, що явку було призначено між дев'ятою і десятою вечора. Адже Готовцев міг прийняти її і о шостій і о сьомій годині. Та, очевидно, були якісь причини, з якими підпільникам доводилося рахуватись.

У Туманової спершу промайнула думка — викликати Готовцев а або передати йому записку, але це йшло всупереч усім умовам, які повідомив Чорноп'ятов. Не можна порушувати їх. Мабуть, так треба, якщо підпільники призначили явку не вдень, в ввечері, і не на квартирі, а саме в кафе.

У Туманової лишалося ще багато часу, і вона вирішила перечекати в затишному куточку міського саду, на лавочці за старою альтанкою, серед густих кущів бузку.

Рівно о дев'ятій вона була біля кафе. Перш ніж увійти, вона двічі пройшла сюди й туди, охоплена сумнівами й нерішучістю, потім взяла себе в руки і, коли стихла музика, переступила поріг. А ввійшовши в кафе, на якусь мить розгубилася.

Та й неважко було розгубитися, потрапивши з темної, тихої й безлюдної вулиці в цей яскраво освітлений, гамірний зал.

Однак дівчина швидко оволоділа собою. Одного разу їй доводилося побувати в обставинах далеко складніших: взимку сорок першого року під виглядом кореспондента однієї з провінціальних німецьких газет вона потрапила на банкет старшого й вищого офіцерського складу в Орлі. Ото було випробування! А зараз що!.. В неї в сумці лежать надійні документи…

Повільною ходою, неуважно оглядаючись на всі боки і грайливо помахуючи сумочкою, розвідниця пройшла між столиками до буфетної стойки, за якою, як вона зрозуміла із слів морозивщика, завжди стояв господар кафе Ціглер.

Він стояв там і зараз. Навалившись животом на стойку, цей невеликий чоловічок з гладеньким і круглим, як більярдна куля, черепом, червонощокий, з хвацько підкрученими на зразок кайзерівських вусами, з неприхованою цікавістю дивився на молоду дівчину, що підходила до нього.

Туманова підійшла, привіталася чистою німецькою мовою і, не ждучи відповіді, запитала:

— Чи можу я бачити вашого шеф-повара?

Ціглер одірвався від стойки і випростався. На його обличчі можна було прочитати величезне здивування. Він спробував уточнити:

— Пана Готовцева?

— Атож!.. Данила Семеновича Готовцева, — підтвердила Юля, помітивши, що офіцери, які сиділи ближче до стойки, звернули на неї увагу.

— А ви хто будете? — поцікавився Ціглер. — Що йому сказати?

— Скажіть, що його чекає сестра…

— О!.. — вигукнув Ціглер. — Сестра!

— А що? — чемно і не без кокетства посміхнулася Туманова.

— Нічого! Їй-богу, нічого! Гарна сестра! Пан Готовцев зрадіє, та й я його радість поділяю. Хвилиночку! Хвилиночку!..

Він жваво вибіг із-за стойки і, приклацуючи пальцями, зник за дверима, прикритими важкою портьєрою.

Туманова подумала, що найзручніше було б зараз посидіти, але поблизу вільного столика не було. «Невдале місце, гіршого й не придумати», подумала вона, квапливо дістала з сумочки віяло і, розгорнувши його, почала обмахуватися.

За сусіднім столиком галасувала офіцерська компанія. Юля одразу розібрала, що говорять про неї.

Почулись вигуки:

— Катастрофічно красива!

— Прямо до непристойності!

— Осліпнути можна! В такій глушині!..

— Я… я тут буваю щодня. А не бачив. Неймовірно!

У розвідниці тремтів кожен нерв.