Читати книгу - "Голубий пакет"

Один з офіцерів налив вина в бокали, встав і звернувся до своїх товаришів по чарці:

— Панове! Прошу встати!

Всі підвелися, засовавши стільцями. Офіцер повернувся до Туманової так, щоб вона його бачила.

— П'ємо за ваше здоров'я і щастя, прекрасна фрейлейн! Ви — найкращий серед трофеїв у цьому місті!

Він підніс бокал на рівні очей, і всі зробили так само.

Дівчина змушена була нагородити офіцера посмішкою і злегка вклонитися. В цю мить із-за портьєри вийшов Ціглер і з ним чоловік у білому ковпаку і фартусі. З виду йому можна було дати років тридцять п'ять, не більше.

Туманова стояла напівобернувшись і вдала, що не помітила їх. Вона ще дивилась, посміхаючись, на веселу компанію. Це було обдумано заздалегідь: не могла ж вона отак зразу й кинутися на шию вигаданому братові! Вона не була твердо впевнена в тому, що прийде саме Готовцев, якого вона зроду не бачила. Зараз усе вирішувала витримка, залізна витримка і нерви. Адже сестра не може помилитися і сплутати рідного брата з сторонньою людиною. Якщо з Ціглером випадково прийшов не Готовцев, а хтось інший, то найменший промах з її боку може спричинитися до провалу. Значить, треба виждати якісь секунди. Нехай Готовцев, якщо він не позбавлений кмітливості, перший звернеться до неї.

— Валечко!

Вона навмисне здригнулася. Густий рум'янець хвилювання на її обличчі був саме до речі. Повернувшись і ступивши крок назустріч, вона обізвалася не менш радісно:

— Брате, Даниле!

Вони кинулись одне до одного, обнялися і поцілувались на очах у всіх, як неабиякі артисти. Зустріч вийшла така природна, життєво правдива, що викликала дружні оплески офіцерів, на що не сподівалася Туманова.

Тепер уже можна було прикладати руки до гарячих щік, соромливо посміхатися.

— А я ж тебе вже тиждень чекаю! — радісно промовив Готовцев, тримаючи «сестру» за руки й зазираючи їй у вічі.

«Молодець», захоплювалась Готовцевим у душі Туманова.

— Ніяк не могла, — відповіла вона поспішно. — Не відпускав комендант. А ти такий самий!..

— Та що я… Що мені! станеться?!. Я тут як у бога за пазухою! І Готовцев підморгнув господареві! кафе. — Добре зробила, що вирвалася. Чого ж ми тут стоїмо? — Він розсміявся. — На нас дивляться, як на чудасію! Ходім! У мене тут комірчина.

Він обняв її за стан і повів у ті самі двері, з яких щойно вийшов. У півтемному довгому коридорі Готовцев оглянувся і, нікого не побачивши, шепнув:

— Гарно вийшло! Їй-богу, гарно! І комар носа не підточить. Однак… — Він приклав руку до грудей. — Гаряче стало… Отак воно буває в житті. Сюди, сюди! — Він показав на вузьку щілину, в яку пробивалося світло.

А господар кафе в цей час стояв за стойкою, покручував вуса і думав про щось своє. До нього підбіг офіціант. Ціглер поцілував кінчики стулених докупи пальців і замріяно промовив:

— Красуня! Пуп'янок! Антик!

— Прошу пляшку «Мартеля».

— Не можу… Розумієш, не можу!.. — сказав Ціглер.

— Пробачте! — здивовано перепитав офіціант. — Уже нема «Мартеля»?

— Не можу бути байдужим від споглядання справжньої жіночої краси. Я естет! — І схаменувся: — Чого тобі?.

— «Мартеля»… Пляшку «Мартеля», — повторив офіціант.

Офіцери за довгим столиком уже пили за щасливих брата і сестру.

А вони в цей час сиділи в невеликій, без вікон, з глухими стінами комірчині, освітленій крихітною електричною лампою, що висіла аж під самою стелею. Вся обстановка складалася з залізного ліжка з матрацом без простирадла, застеленого кошлатою козачою буркою, що хтозна-як сюди потрапила, та ящика з порожніми пляшками.

Готовцев і Туманова посідали рядком на ліжку. Готовцев з цікавістю роздивлявся документи «сестри», видані окупаційною адміністрацією міста Мінська: паспорт, посвідку і перепустку, яка дає право на вільний проїзд всіма можливими видами транспорту до міста Горєлова і назад. Термін перепустки — десять діб. На паспорті були всі необхідні відмітки. Посвідка стверджувала, що пред'явниця її перебуває на службі в мінській військовій комендатурі як перекладачка.

Готовцев похитав головою і, вертаючи документи, промовив:

— Нічого не скажеш… Чиста робота! З такими документами можна й до Берліна доїхати. Показували кому-небудь?

— Так, одного разу біля мосту, — відповіла Туманова, сховала документи в сумку і ненароком кинула оком на літографію з портретом Гітлера, наліплену на стіні.

— Дивина? — запитав Готовцев, перехопивши її погляд.

Розвідниця посміхнулася:

— А ви звикли?

Готовцев нахнюпився, похилив голову, штурхнув носком черевика ящик і проказав:

— До цього не можна звикнути. Вдаю, що звик, насилу терплю. Терплю, бо так треба. Іноді до того нудно, що не знаєш, куди себе подіти. Ладен хоч до чорта в зуби, аби не бачити цих огидних пик! — Він встав, прочинив двері в коридор і пояснив: — Так краще… Буде видно, якщо хто підійде, А втім, у мою комірчину ніхто не заглядає.

Вони помовчали. В умовах нелегальної роботи часто бувають моменти, коли люди, які зустрілись по паролю, а до цього не бачили одне одного, дотримуючись правил конспірації, не знають, про що можна і про що не можна говорити. Так було й зараз. Туманова розуміла, що Готовцев — тільки проміжна ланка, що він не повинен знати, для чого і з яким дорученням вона прибула. Його справа — прийняти її і передати кому слід по ланцюжку, в якому він, Готовцев, зв'язаний, очевидно, лише з однією людиною і ні з ким іншим. І, звичайно, він не знає Чорноп'ятова, тому що не всім підпільникам слід знати керівника підпілля.

Юля почувала себе сковано. Це розумів і Готовцев. Після недовгої мовчанки вона запитала:

— Як будемо діяти?

— Як наказано, — відповів він. — Завтра ввечері поведу вас туди, де ви потрібні або хто вам потрібен.

— Аж завтра і аж увечері?.. — здивувалася Юля.

Готовцев розвів руками і пояснив:

— Не подумайте, що це моя примха. Мені суворо наказано, як діяти. Вранці до мене прийде товариш Степан…

— Сюди?

— Ні, на вокзал. Я працюю в двох місцях. Він прийде і скаже, куди вас провести.

Вийшло не зовсім так, як гадала розвідниця. Вона тішила. себе надією до ранку вибратися з міста остаточно, разом з дорогоцінними документами про «Дракона», і таке довге чекання її зовсім не влаштовувало. Вона не могла нічого не повідомляти Бакланову більше як добу. Там можуть хтозна-що подумати!

«Хто цей Степан? — міркувала вона в думці. — Принаймні це не Чорноп'ятов. Того звати Григорій Панасович, його підпільна кличка «Комбат». І ще питання: кому мене передасть Степан? Можливо, що між ним і Чорноп'ятовим стоїть ще хтось. Можливо, що Степан не знає Чорноп'ятова