Читати книгу - "Похорон богів"

— Ото ще мурло, — сказав Свейнальдр і знову всівсь коло вогнища.

Ввійшов робітник, уніс оберемок дров і поклав на майже дотлілі головешки.

Поки робітник порався біля вогню, всі троє мовчали. Потім Блуд з несподіваним запалом почав просити обох:

— Дайте мені того шестипалого.

— Нащо він тобі? — неохоче відгукнувся на його слова Местиша.

Блуд сказав:

— Дам йому конягу. В мене й кінь якраз під нього є: сажень до холки й от такий круп! — Він показав розведеними руками. Свейнальдр зміряв братового сина з голови до п'ят.

— Полянську свиню в гридницю? Може, й меча йому даси? Хай вигрібає гній у стайнях, таким не личить носити меч. — Він перевів на інше: — Претич твій що рече?

— Ти знову про те саме... — нагадав Блуд. — Світлий княже, не чини цього.

— Злякався Претича?

— Він у Києві не сам. Я його не боюся, Претич тепер мені сват, але як загомонять інші...

— Хочеш бути добрим з усіма.

— А хіба ліпше гризтися з цілим Києвом? Та й кожен сом... шукає глибшого виру!

— Гляди, — сказав світлий князь переяславльський, — щоб тебе в той вир не затягло. Бо тоді не виринеш. Хто сідає на два стільці...

— Є про це й інша приказка: ласкаве теля двох маток ссе. Полянська приказка! — засміявся Блуд, а Местиші сказав, раптом споважнівши: — Вгамуйся, бо збуриш усіх полян проти себе. Ольгові Святославовичу минає тільки вісімнадцятий рік. Та й не він винний: Людвік сам ізкликав його на боротьбу. Є люди, що це бачили.

— Це так кажеш ти?

— Так каже Претич! — розсердився на свого дядька Блуд. — Сам же питав мене про Претича... А ти поклянешся на мечі, що Людвік не винний? — спитав у двоюрідного брата Блуд. — Отож видиш!

— Я все одно мститимуся за братову кров.

— А потім Ярополк шукатиме твоєї крові. Де тому буде кінець?

— А як я інакше дивитимусь людям у вічі? То давній закон.

— А ми з тобою християни! — нагадав Блуд, і кому здалося, що він нарешті всіх переконав.

Але Местиша Варяжко затято відвернувся:

— Не мститися — ганьба...

Свейнальдр важко підвівся й підійшов до сина:

— Мабуть, Блуд правду сказав.

Того навіть Блуд Асмуссон не сподівався, Местиша ж — і поготів. Блуд глянув на прочинені двері, виглянув у сіни й причинив:

— Дешевше обійдеться, коли не вигукувати Ольга на боротьбу: не дошукуватись крові. Померлого вже не скресиш, а живому треба ворушити вусами.

Местиша знову дививсь у вікно, не слухаючи двоюрідного брата. Малюк Флелаф і досі ганяв шестипалого велетня в сідлі, і той покірливо чалапав рачки розгрузлим дворищем. Але тепер до них приєднався довгань Карл. який штрикав Муромця рожном оскіпа по сідницях. Флелаф став вимагати від юнака, щоб той іржав і ставав дибки.

Тим часом Блуд, схилившись дядькові над саме вухо, шепотів:

— Найняти отруйника. Я не нижчого роду, аніж він, — Блуд кивнув у бік Местиші, — але я не дошукуюся київського стола, тож слухай: жменя срібла та золота не дорожча за його живіт. Треба лише знайти в Іскоростені підхожу на те людину.

Світлий князь глянув на сина й згідливо кивнув. Местиша навіть не дослухався.

ТОГО-ТАКИ БЕРЕЗІЛЯ

В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ

Була неділя, Вадим щойно повернувся з гридніх стаєнь і порав своїх волів. Сонце вже давно сховалося за Київською горою, на яр Гончарівки спадала ніч, небо всипали перші найбільші зорі, а над Почайною став тонесенький молодик. Сьогодні вродився, з почуттям незбагненної втіхи сам собі проказав Вадим, налапав пальцями ладанку на грудях і вимовив необхідні слова заклинання: «Василя, Василя, діжу місила, діжа росла, росла, за ніч виросла, а сконає ніч — Василю в піч!»

Вадим зроду не задумувався, чому молодик місить діжу й чому його прозвано Василею. Але незрозумілі слова заклинання викликали в його душі радісне почуття. Сьогодні Флелаф теж збиткував з нього, а при виді молодого місяця Вадим усе те забув. Напоївши волів і кинувши їм соломи, він пішов до дровітні й заходився ламати осикові дрючки: брав обіруч і переламував об коліно, хоч дрючки були завтовшки як добра нога.

Й коли отак навправлявся досхочу й склав наламані цурпалки в купу, небо перетнув ясний довгий оскіп.

Вадим спершу нічого не второпав. Щойно складена купа дров бабахнула й зайнялась — аж земля здвигнулась під Вадимовими ногами. Він упав навколішки й забелькотів: «Свят, свят, свят!..» А купа горіла й горіла, й Вадим зачаровано дивився на полум'я й не міг одвести очей.

Невдовзі підбіг Ратко з жоною Янкою та батько, потім збіглися й сусіди з Гончарівки та Копиревого кінця, а згодом принеслись Боричевим узвозом і з города.

Вранці весь Київ тільки про те й гомонів. Одні казали, що в двір токаря Муромця вдарив перун, інші клялись і божилися, що то була зоря, бо як же перун ударить з ясного неба. Так воно чи не так, але всі зійшлися на думці, що то знамення й воно не к добру.

Вадим Муромець міркував простіше. Переспавши за ніч вечірній страх, він вирішив: зірка то чи перун, але коли б воно ціляло в нього, то не влучило б у купу дров. То ж таки не людина, щоб йому схибила рука. Коли б хотіло накапостити Вадимові — накапостило б, і край. Так завжди бувало досі.

Ратко та батько погодилися з ним, але Янка сказала:

— Наперед ніколи не радій. Тільки дурень думкою багатіє.

— А ти ще молодий і дурний, — згодився батько з невісткою, ляснувши від уроків сина по губах.

Як сталося те знамення, Местиша був у теремі й нічого не бачив і не чув. Але вранці, коли йому розповіли про все, він довго думав і нарешті дійшов висновку, що то неспроста. Зорі та перуни ніколи не падали на землю випадково, це знала кожна жива душа, та цього разу то був знак — і саме для нього: зла чи добра полічба небес.

Местиша зажурився.