Книги Українською Мовою » 💛 Гумор » Ги-ги-и 📚 - Українською

Читати книгу - "Ги-ги-и"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ги-ги-и" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 60
Перейти на сторінку:
він їздить часто за кордон і представляє там нас із вами. Як же він буде нас представляти з одним оком?… Так от, товариші, секретаріат порадився і постановив: для трансплантації лівого ока вибрати на донора когось із передових членів Спілки. Бо ж подумайте: драматургів у нас обмаль, їх треба берегти. А поетів так багато, що їх пора знову відстрілювати (бурхливі оплески). Та й, чесно кажучи, навіщо поетові два ока? Гомер, як відомо, взагалі був сліпим. А згадаймо наших кобзарів, які так гостро бачили наше з вами світле майбуття, знаходячись у суцільній темряві. В народі кажуть: де темно, там приємно (бурхливі оплески). Сліпих поетів історія знає, а от сліпих чи однооких драматургів — ні. А тому, цього ми ніяк допустить не можемо. Отже, товариші, висовуйте кандидатів на донорів. Це повинні бути відповідальні товариші, справжні громадяни і обов'язково, товариші, я на цьому просто наголошую: віддані представники соцреалізму! Жодних модерністів, авангардистів, чорних гумористів просимо не висовувати. Хоча, здається, у нас таких і нема в Спілці.

Запанувала тривожна мовчанка. Письменники вовтузилися на місці й ховали очі. Нарешті встав з місця відповідальний письменник-каґебіст Ве Виноградський:

— Дорогі товариші! Я тут прикинув і вирішив, що найкращим кандидатом на донора має бути тов. Де Онкович, який завідує відділом поезії журналу «Всесвіт». Це справжній громадянин, поет-реаліст, оспівувач прекрасного. Тільки його око заслуговує на таку честь.

Тов. Де Онкович, як теє зачув, зірвався з місця і, судорожно ковтаючи повітря, залопотів:

— Товариші! Ви нічого про мене не знаєте! Ви до мене виявили таку довіру, а я падлець і нигодяй. Я, чесно це визнаю, працюючи в редакції… е-е… цього, як його… е-е… ну, журнальчик такий… оце… як же його… рептилька… усе на Заході спецілізується… ну, та не важно. А важно те, що я, постійно читаючи буржуйську поезію, і сам дещо місцями обуржуївся. На щастя, я не володію мовами і читаю все це в перекладах, а то б… Я й так уже в голубий період творчості став схилятися більше до цього, як його, ну… сюр… сюр… сюр… Ну, не важно… Коротше, моє око ніяк, ну, ніяк…

Тут підвівся начальник і поет Ве Вихрущ:

— Ми, славні посланці славного Поділля, вітаючи славних побратимів золотого пера, пропонуємо свою кандидатуру. Є у нас скромний, але дуже талановитий, ніжно-солодкий, щемно-ліричний поет Ге Петрук-Попик, автор цілого ряду здобутків. Я і мої товариші вважатимем за честь піднести в дар столиці його ліве око!

З цими словами тов. Ве Вихрущ вихопив з кишені авторучку і всадив її в око тов. Ге Петрука-Попика. Але, не маючи в пересадці очей жодного досвіду, тов. Ве Вихрущ допустився промаху і патріотично настроєне око витекло тов. Ге Петруку-Попику на штани.

Слово взяв тов. Пе Біба:

— Товариші! Я розумію усю серйозність моменту, усю його відповідальність. Я пропоную на донора нашого, можна сказати, улюбленого поета, нашого сталевара і вогняра, тов. Пе Ребра… Петю я знаю давно! Ще з малих літ він мріяв принести в жертву своє життя заради Батьківщини. Ще тоді він запитував мене: «А порадьте, — каже, було, Петя, — куди б мені жертву, так би мовити, зложити? На який, так ска'ть, олтар?…» Да-а, як зараз пам'ятаю. Дак ото, Петю, настала оця історична минута. Встань, Петю, хай усі глянуть на твоє око. Ти це заслужив.

Тов. Пе Біба змахнув сльозу і сів, а тов. Пе Ребро, гірко ридаючи, заголосив:

— Ой, товариші мої вірні, товаришочки мої любі! Ой що ж я тепера робитиму?!

— А що ж таке? — здивувався тов. Пе Біба. — Хіба я щось не так сказав?

— Та ні, так… Але, понімаєте, з лівим оком у мене біда. Праве якраз таке, що хоч самому товаришу лічно Леоніду Іллічу Брєжнєву віддай, а от ліве — те вже якесь не таке. Неправильне воно в мене. Лівить воно трохи, праве править, а ліве, падла, лівить. Я вже його і так, і сяк, а воно, зараза, понімаєте, той… І вже, було, як читаю клациків марксизму, то тільки лівим оком. Або передовиці в газетах, або промови товариша Леоніда Ілліча. Праве заплющу, а лівим читаю. Щоб виправить його. А воно ні. Не випрямляється. Твердо стоїть на своїх, так ска'ть, лівих позиціях… Усю іншу літературу я читаю правим оком. Навіть ось працю тов. Дзюби прочитав правим оком і знаєте — нічого. Стійке око. Жодна пропаганда йому не страшна. А ось ліве лівить.

Письменники загуділи від такого саморозкаювання. Дехто подумав, чи не пора вже зачинити для тов. Ребра усі видавництва.

— У мене і з вухами те саме, — не вгавав Петя. — Правим я навіть «Голос Америки» слухаю і нічого, як об стіну горохом. А от лівим боюсь. Телевізор, буває, включу і, як тільки, подивлюся лівим оком та послухаю лівим вухом, всьо — хоч зараз мене на Соловки відправляй. Нічому не вірю. А повернусь правим боком — усе як рукою зняло. Хоч кілок на голові теши, хоч на амбразуру кидай… Да-а… Отака в мене біда. Якби тов. Корнійчуку треба було праве око, я хоч зараз готовий виколупати. А от ліве небезпечно. Як залівить у нас тов. Корнійчук, то що ж тоді буде? Що він тоді напише?

— Правда, — згодився тов. Ве Козаченко. — Знову якогось «Мину Мазайла»?

— До цього нам ніяк допустити не можна! — озвався тов. Ю Бедзик.

— А, зрештою, я й правого ока віддати не можу. Ви ж подумайте, що зі мною станеться! Я тоді пропаду! Я ж одразу дисидентом стану. Дзюбі передачі носитиму! Не карайте мене так жорстоко!

Зажурився секретаріат. Тов. Ме Олійник взагалі за голову схопився. А тут з лікарні телефонують: давай, мовляв, скоріше, а то пізно буде пересадку робити.

Нарешті встає в задніх рядах поет Ве Коротич:

— Шановні товариші! А візьміть моє око! Я для тов. Корнійчука й життя не пожалію. Візьміть! А я про це й поему напишу, а то вже нема про що писати. А тут же тема така благодатна! Як копнуть — до самого смертного кінця вистачить.

Задумався секретаріат. Ве Коротич, поет, звичайно, правильний, з гострим оком, але трохи бунтує. Ось навіть тов. Ме Дубина слушно вказав у «Літературній Україні» про хитання тов. Ве Коротича. Але більше ніхто добровільно не згоджувався, а з лікарні кваплять. Ну, гаразд, нехай Ве Коротич.

Так от і пересадили око Ве Коротича ОЄКові, а Ве Коротичу скляне вставили. Ве Коротич, позбувшись лівого ока, відразу перестав бунтувати, кинувся в публіцистику, узяв премію

1 ... 22 23 24 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ги-ги-и», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ги-ги-и"