Книги Українською Мовою » 💛 Поезія » На кленовім мості 📚 - Українською

Читати книгу - "На кленовім мості"

225
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На кленовім мості" автора Світлана Дремлюк. Жанр книги: 💛 Поезія / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 32
Перейти на сторінку:
із школи, «міряли» глибину снігу, пірнаючи у кучугури вище колін.

Зазвичай ярмарки відбувалися по неділях, а в інші дні — «базарчики» або «базарці» чи «збіговиська», як казали: «Дві-три баби базару не роблять». У теплу пору це були велелюдні торги, а зимою — і люду було менше, і стояли недовго, протоптуючи місце в снігу. Коні тоді стояли укутані ряднами й попонами, а продавці — схожі на кулі соломи, неповороткі й огрядні від одягу.

Ясна річ, краще ніж Остап Вишня, описати ярмарок навряд чи зможу, проте своя неповторність була і тут. Причому, як я тепер розумію, це було справжнє неповторне дійство: місце зустрічей, обміну новинами, демонстрації мод, відпочинку й, звичайно ж, торгівлі. А оскільки в моїй пам’яті залишилися саме ярмарки кінця сорокових початку п’ятдесятих років минулого століття, то вони й справді були незвичайними, без достатку, розкоші, але з якоюсь особливою первозданністю, котра виявляла національний характер тодішніх мешканців Шевченкового краю.

У неділю, якщо тільки не ставала на заваді погода, рух навколо вигона починався ще вдосвіта. Скрипіли вози, кувікали свині, ревли корови й телята, чулися вигуки людей: з домашнім скотом треба було прибути зарані, щоб зайняти гарне місце. Розташовувались, годували худобу й снідали самі. Далі прибували «горщечники» — гончарі зі своїм «крамом», бо їм теж треба було чимало місця й часу, щоб розвантажити свої хури. Пізніше сходилися люди з борошном, крупою, фруктами чи сушнею, молочними продуктами, словом, усім тим, чим багаті були селяни на той час.

Розподіл рядів був строго ієрархічним: спинами один до одного, лицями до товару, формуючи ряд. І якщо торгуючих було аж надто багато, «вулички», тобто проходи, робилися неширокими. Так і довідки давали: «Явдоха стоїть на третій вуличці од того краю». Причому, молочниці були в одному ряду, з рибою, салом, м’ясом — в іншому, нічого не змішувалось, не вводило дисонанс у набір товару. Розташування гончарів чи людей із скотом було трохи анархічнішим, проте «асортимент» дотримувався.

Гомін стояв над площею такий, що чути було аж до хатів: гукали один одного, на тварин, обурювалися, раділи, вицокували ножами, тертушками й сікачками, «видзвонювали» в горшки й глечики, лаялись за ціну, за місце, а більше — для «реклами», прощалися й зустрічалися теж із вигуками. Щоправда, і то-таки було щастям нашого часу, — матірної лайки ніхто не чув, слова були незлобливими, більше заради власних емоцій.

Інколи лунала й музика: вибивали в бубон і грали на гармошці. І так майже до полудня, поступово стихаючи, покидаючи свої місця, позначені купками соломи, що підстелялася під товар, падала з возів чи рептухів, з яких годували коней. А тварини залишали свої сліди...

Цікаво, що прицінюючись чи купуючи щось, люди питали, звідки товар, розпитували про своїх знайомих, — відбувалося особливе спілкування. Знали, що найкращі фрукти — з Моринець, Будища, Керелівки (тепер Шевченкове), а сливи — Петриків, кулі — з Квіток, горшки — з Гнильця і т. д.

Мені подобалося ходити на ярмарки, спочатку супроводжуючи прабабусю, а потім і самостійно — пороздивлятись. А де ще можна було в ті роки набутися вражень у селі? Зарані йти — нецікаво, та й не дозволяли, а тому в літній час я спостерігала, як ідуть і їдуть люди, як розташовуються, сидячи на воротях чи на дереві. Траплялися й пригоди: то порося тікає і його ловлять «усім миром», завзято й старанно, то свиня виривається, коли її в’яжуть на возі, щоб не зіскочила, то корова або бичок не хотять іти за возом, упираються, то коні іржуть, перегукуються, а інколи й кусаються, б’ються копитами, то вози розтягують, щоб розвернутись...

Я любила дивитись, як ідуть люди в неділю, причепурені й поважні, хоч, правду кажучи, багато йшло босоніж, а дехто — в самошитих із брезентини тапцях, багатші — в чоботях, хоч і влітку. Молоді дівчата одягали рясні спідниці, невеликі, до пояса, кофтини або тілогрійки, оторочені оксамитовою чи шовковою кольоровою тісьмою. До речі, вони дуже схожі на нинішні короткі шкіряні й хутряні куртки до пояса, які полюбляє молодь. Хлопці — в святкових сорочках, піджаках, чоботях, зібраних «гармошкою». Ясно, що все це діставалось із скринь, якщо такі збереглися після війни, —можливості щось купити, пошити не було: по талонах багато не одержиш, а в колгоспі — не заробиш.

На ярмарку молоді люди збирались до гурту десь осторонь, стояли, розмовляли, лузали насіння, набирались вражень.

Найбільше мені подобалось ходити поміж гончарниками. Які тільки дива можна було побачити! Горшки великі, середні й маленькі «горнятка», глечики, кухлі, миски, полумиски, тарелі й блюдця, а ще — свистки й іграшки у вигляді коників, козликів, бичків, жбани, сулії, макітри й макітерки — всього й не перелічити. І все це — просте, полив’яне, розмальоване й поцяцьковане... Усе перевіряється постукуванням у бочок, щоб дзвеніло, вихваляється й гарантується, що «вік служитиме». Якщо який із особливо темпераментних гончарів «заходив у раж», то раптом вскакував у велику «вчиняльну» макітру, танцював у ній, демонструючи міцність, або заставляв «бахнути» по горщику з усієї сили, щоб підтвердити його надійність, вигукуючи при цьому: «Де ви ще знайдете такий товар? Хіба у Платона (конкурента) горшки? Та то ж глина!» Розчервонілий, розімлілий на сонці майстер готовий був на все, щоб переконати потенціальних покупців.

А як вони дивовижно упаковували свій товар на возах, складаючи увесь той глиняний посуд одне в одне так, що ряди підіймалися аж над краями високих хур; ув’язувалось усе те мотузками й перекладалось соломою. Транспортувалось це добро за кілометрів 10-15, і уявіть собі, що мало шли билось, хоча «бій», звичайно траплявся. «Бракований» товар йшов за безцінь або дарувався знайомим.

Інколи, якщо посуду лишалось небагато, то, щоб не морочитись із пакуванням, дехто з гончарів просив прадіда «передержати» до наступної неділі. Він погоджувався, якщо в повітці було місце.

Час від часу залишав у нього свій дещо незвичайний товар дід-дігтяр, як називали немолодого чоловіка у вічно засмальцьованому одязі й такими ж замурзаними руками. Він прибував із станції Городище, привозив «бальцанки» й каністри з дьогтем, «карасіною», а інколи — й бензином. Товар у нього був дефіцитний, бо електричне світло з’явилось

1 ... 22 23 24 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На кленовім мості», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На кленовім мості"