Читати книгу - "Тюті"

Тоді підійшла до матері, пригорнулася і

більше очима сказала: "Не треба побиватися, мамо. Важко мені і незрозуміло з тими книжками. У лісі — інша справа: над кронами сосон ясніє високе небо, а долі — зарості пахучої черемхи. А скільки на привіллі квітів! Сині, жовті, червоні, а головне — живі". Катерина знала в Кокорі кожну стежку, дорогу, кожен брід, кожне дерево. Ось недавно зрубано, а це всохло від старості, а цьому болять, мабуть, якісь вавки, бо шишки на стовбурі. Дівчина вчувала попри лісовий гомін то притлумлений стогін, то гірке голосіння. То озивалися братські могили. Їх у лісі було дві і одна в самому селі, біля сільського цвинтаря.

То була остання педагогічна спроба матері. Безсила мудра Лисовета змирилася з вибором дочки.

— Ти б, Катю, занесла колись молока вчителю Кажуть, на скоромному перебивається чоловік. А робота ж у нього важка, умственна. Він, — гомоніла мати, — гарна людина. Має шану в селі, хвалять дуже люди.

Офіцер, капітан 3-го рангу і в запасі залишався офіцером. На уроках фізкультури вимотував учнів "стройовою підготовкою". Але його другою любов'ю після математики був співочий гурток. Йому він віддавався зі щирою пристрастю і наполегливістю. І так запалював гуртківців, що ті аж надривалися виспівуючи, очевидно, його улюблену часів юності:

Дякувати Богові, дід Терешко роз'яснив народу, що таке "піка". Бо спочатку, як доходило до слова "піка", реготу було на все село, і репетиція мало не зривалася. Зате пізніше, завдяки йому ж, улюбленою піснею не тільки гуртківців, а й багатьох дорослих касатовичан, недавніх фронтовиків, а особливо вдів, усіх, хто не забув ані 1941-й, ані 1945-й рік, стала інша пісня:

Тогочасні ЗМІ (Засоби масової інформації): радіоприймач "Родина", що стояв у кабінеті директора школи, радіоточка, яку слухав через навушники дід Терешко, один примірник газети "Ленінським шляхом", який курці не встигли порвати на цигарки, не могли повною мірою вдовольнити культурно-естетичні потреби села і школи, зокрема. Надолужували лекціями, гуртками, бесідами на колодах. Отож, співочий гурток, під керівництвом Дмитра Івановича, був вагомим внеском у культурну революцію в нашому, "окремо взятому", селі.

У тітки Лисовети тліла надія: "Може, вчитель візьме Катю? Хоч і старший, зате освічений і надійний". Тому часто нахвалювала його у присутності дочки і передавала свіженького молочка. Учитель пив молоко, ганяв учнів до Кокори "похідним та стройовим кроком" і мусолив нав'язливу думку, що не знати, з якого дива взялася: "Погубить мене Ступа".

Після нічної розмови з матір'ю Катерина стала працювати в лісівництві. Людям здавалася протиприродною ота хіть молодої дівчини до важкої праці в лісі. Про неї казали: "Дере Катя живицю живцем". Та робота важка навіть для чоловіка. Щодня тільки ходи шість кілометрів: три туди та три назад. У дощ, спеку, заметіль іде дівчина, як на варту. Сокира, торба з різноманітним причандаллям: стамески, ножі, металевий гак, карнавки для живиці. А ще хліб і пляшка молока. Працювала Катерина старанно, смоли щодня наточувала багато. Її дух приносила з лісу додому. Він стояв у хаті. в коморі, навіть у хліві. З кож-ним роком грубішали руки, шкіра. Кух-вайка і чоботи робили Катрю дебелою і старшою, ніж насправді. Лисовета побивалася за нею. А тут ще й сама занедужала. З'явився сухий кашель, марніла з кожним днем, самі вилиці стирчали. Не допомагало й зілля, що його мішками приносила дочка з лісу й запарювала для неї.

— Хоч би ти пару собі знайшла, Катре, то я б і вмерла спокійно.

Накаркала. Приходить голова сільської ради і каже:

— Ти, Лисовето, у поле негожа ходити, нездужаєш. Хата в тебе простора. Візьми на постій водолаза. З Києва приїхала велика бригада для виконання особливих робіт під водою.

Тоді, після війни, не тільки в Касатови-чах, по всьому Дніпру піднімали з дна ріки невеличкі судна, катери, човни, пороми плоти тощо. Одне слово розчищали фарватер від різних перешкод. Чого тільки тоді не приносили водолази в село: губні гармоньки, каски, зброю, набої — усього було. Дідові Терешку, наприклад, його пос-тоялець-водолаз подарував срібну ложку, німецьку, бо літери на ній були не наші: "ZS". Дітлахи й старі баби днями сиділи на березі Дніпра — дивись, може, щось і перепаде.

— То він сьогодні й прийде, — сказав голова, не дочекавшись відповіді.

То був