Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Щось у мене в грудях спурхнуло, як пташечка. Забилось об ребра, а тоді притихло, насторожене. Я не знала, як себе повести і тому тривалий час ми просто мовчали. Голоси людей на вулицях довкола, шурхіт, кроки — все на мить стало просто глухим, монотонним гулом.

— Я не вбиватиму тебе, Поляне, — мовила нарешті. Тихо-тихо.

Він ступив до мене крок і спинився. Виглядав схвильованим, але не зляканим. Я не знала, як до цього ставитись. Чи варто давати йому привід думати, наче ми ще можемо спілкуватись? Чи зробити так, аби забув і згадувати про мене?

Я не знала. Ось він живий — переконалась. Що ж далі? Що?..

Дарвенхардка не мала б навіть вагатись. Але я... Ханна вагалась.

Він був такий же спрацьований і в поганому, полатаному одязі, як і інші метеї. Але погляд... відвертий, спокійний.

У Полянові було те ж, що й в мені. Що відрізняло нас від інших в цьому селі. Він не побоявся наблизитись і заговорити до дарвенхардки, не побоявся пригадати, ким вона була. А знає ж, що за це метеїв карають на горло.

Відвага.

— Батьки живі? — спитала.

Полян кивнув.

— У мене є дружина, — мовив він раптом. — Просто прекрасна. Її звуть Лілеєю.

Я ніяк не відреагувала на його слова. Не знала, як.

Аж тут Полян випалив:

— А нашу доньку ми назвали Ханною.

За його спиною хтось пройшов вулицею, тінь впала в проміжок між хатами і брат мимоволі туди поглянув. А коли знову повернувся, я була вже далеко.

З Ханною щось трапилось.

Я вже й раніше помічала, як чорний густий ореол довкола її аури проривають сіруваті промінці, які було більше видно, коли дарвенхардка перебувала в стані спокою. Але коли Ханна повернулась до будинку Кияна, я мимоволі поглянула на неї іншим зором і... завмерла від несподіванки.

Тріщини. Сріблясті тріщини проборознили смоляний кокон. Пломені виривались назовні, вдаряючи мене світлом страху, хвилювання... злості. На кого?

Усвідомлення прийшло несподівано. Ханна лютувала і об’єктом її люті була вона сама. Сталось щось дуже суперечливе, що вперше за все наше знайомство вибило дівчину з колії.

Побачивши мене й Тараса, дарвенхардка мовчки кивнула.

— З Вами все гаразд? — спитав неголосно Орій. Коли Ханна зайшла, ми саме сиділи в трапезній — я, Тарас, дарвенхардець з пошрамованою щокою і Баско. Вернулися з прогулянки, аж тут нагодився Орій, щоб поглянути на мого «брата». Він уважно оглядав Тарасові вуха за допомогою маленького дзеркала на довгій ручці, часом щось неголосно говорив — і я відчувала, як в мене спиною котиться піт. На мій погляд, Тарас грав свою роль бездоганно, але хтозна, як розтлумачить його вдавання дарвенхардець.

— Анно, Ви щось зблідли, — уточнив Орій, побачивши, що я не реагую. А я-бо подумала, що він звернувся до Ханни. Вона ж... ну звісно. Ніхто, крім мене, не бачив, що коїться з дарвенхардкою, бо дівчина, як і завше, приховувала свої почуття під маскою прохолодної краси.

— Так, усе гаразд, — мовила я. Зауважила, як чорна броня довкола Ханни знову наростає, ховаючи срібло, і поглянула на неї звичайним зором. — Дякую. То що скажете про мого брата?

— Я не бачу жодних відхилень. Гадаю, він чує більше, ніж Ви припускали. Іноді він справді ні на що не реагує, але часом... Таке враження, що Тарас просто не розбирає мови, чи що. Його слух поганий, але він не зник. Просто помутніння якесь. Гадаю, Ви були праві, сказавши про травму розуму. Але, на мій погляд, вона стосується не лише мови й читання.

Я ледь стрималась, аби не видихнути надто різко. Орієве припущення було викривленою правдою.

— Раджу просто набратись терпіння. І Ви вірно робите, що завжди поруч з ним і ставитеся до брата з такою турботою. Поряд із Вами йому може просто бути краще, ніж зі сторонніми людьми. Так буває, коли йдеться про рідних, — Орій говорив без зайвих емоцій, але я мимоволі знову відчула сплеск почуттів Ханни. Схоже, вона таки зустріла когось із сім’ї. — Можливо, коли говоритимете саме Ви, Тарас знову почне розрізняти мову.

Я видихнула з полегшенням і поглянула на Орія з вдячністю.

— Дякую Вам. Отже, справи