Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

«Я все розумію, — сказав Байсерман, — але все одно не голосуватиму».

«Я питаю Вас не як начальник, а як людина людину: чому Ви не хочете голосувати?»

«А навіщо? Мій голос нічого не змінить».

«Знаєте, — сказав начальник, — я сподівався, що Ви запропонуєте якесь оригінальніше пояснення».

Байсерман посміхнувся.

«Давайте відверто, — продовжував начальник. — Мене викликав партсекретар і сказав: “Ваш робітник відмовляється голосувати, вживайте заходів”. І тепер мені треба якось відзвітувати».

Байсерман розумів проблему начальника. Якщо він наполягатиме на своєму, начальника звинуватять у поганій виховній роботі в колективі.

«Гаразд, — сказав він нарешті. — Я згоден. Скажіть партсекретарю, що я передумав і піду голосувати».

Начальник зітхнув із полегшенням. Байсерман пішов до виборчої дільниці й узяв відкріпний талон, що означало, що він збирається голосувати в іншому місці.

Ірина Мак-Клелан, дружина американського професора Вудфорда Мак-Клелана, якій упродовж дев’яти років відмовляли в дозволі на виїзд до США, теж не була налаштована брати участь у голосуванні. Незадовго до виборів 1980 року в її двері постукали.

«Пані Мак-Клелан?» — запитав агітатор.

«Так, це я».

«Ви збираєтесь голосувати?»

«Ні, не збираюся», — сказала Ірина. І пояснила, що намагається емігрувати, щоби жити разом із чоловіком, але їй постійно відмовляють у дозволі на виїзд, нічого не пояснюючи.

Агітатор повідомив, що кандидатом у депутати від округу, де живе Ірина, є сам Брежнєв.

«Моя історія, — сказала Ірина, — пов’язана саме з Брежнєвим. Я написала йому сотні листів і не отримала жодної відповіді».

«Але чому Ви думаєте, що в цьому винний Брежнєв?»

«Я чекаю на візу. Якщо я її отримаю до виборів, то піду й проголосую за будь-кого — хоч за Брежнєва, хоч за Вас».

За три тижні агітатор зателефонував і спитав, чи отримала Ірина візу. «Ні, — сказала вона, — і я не розраховую отримати її до виборів».

«Тож Ви не голосуватимете?»

«Ні, не голосуватиму».

У день виборів у двері постукали. «Ви не підете?» — спитав агітатор, коли Ірина відчинила двері. «Ні, — відповіла вона, намагаючись стримати роздратування. — Не піду».

Крім виборів радянські громадяни брали участь у суботниках і соціалістичному змаганні, де, як вважалося, виказували свій «ентузіазм». Суботники були днями «добровільної» праці на державу, номінально — робочим дарунком із боку трудящих, і керівництво будь-якого радянського підприємства чи установи могло оголошувати їх у будь-який час. На всіх підприємствах СРСР проводився також Ленінський суботник — 22 квітня або найближчої до цієї дати суботи.

Один із лаборантів науково-дослідного інституту консервно-овочевої промисловості спитав керівника своєї лабораторії, чи не можна звільнити його від участі у Всесоюзному ленінському суботнику. «Не можна, — відповів начальник, — бо Ваша участь у ньому є суто добровільною».

«Ви не розумієте, — сказав лаборант. — Мені справді важко буде прийти».

«То Ваша справа», — відрізав керівник лабораторії.

Тоді лаборант пішов до секретаря партійної організації інституту. «Я хочу, — сказав він, — з’ясувати свій соціальний статус у разі моєї неявки на суботник».

Партсекретар відповів, що присутність на суботнику є, звісно, справою добровільною, але натякнув, підморгнувши, що неучасть у ньому негативно позначиться на й без того не блискучій громадській репутації лаборанта як члена колективу.

Радянські громадяни брали також участь у соціалістичному змаганні, де «добровільно» змагалися один із одним за збільшення обсягів виробництва. На початку року кожний громадянин брав на себе в установі чи підприємстві, в якому працює, письмові «соціалістичні зобов’язання», а потім працівники індивідуально чи колективно «боролися» за першість у виконанні цих обіцянок.

На Московському хімічному заводі, де працювала Соня Ісакова, ці урочисті обіцянки збирала голова профкому. «Дівчата, — казала вона, — давайте-но напишемо соціалістичні зобов’язання. Даю вам півгодини». І кожна жінка із цеху сірчаної кислоти писала приблизно таке: «У зв’язку з 64-ю річницею Радянської влади зобов’язуюся взяти участь у виробленні до кінця року п’яти тонн сірчаної кислоти понад план, а також підвищувати свій ідеологічний рівень, відвідуючи заняття з вивчення творів Леніна, та дотримуватися трудової дисципліни». Те саме відбувалося в інших цехах підприємства, аж поки кожний робітник не підписував такої заяви. Після цього призначалися «суперники», з якими належало змагатися: робітник змагався з робітником, підрозділ — із підрозділом (бухгалтерія — з фінансовим відділом, інженери — з конструкторським бюро, цех сірчаної кислоти — з цехом виробництва поташу), а весь завод — із якимось заводом у Казахстані.

Результати змагань зводили в таблицю представники профспілок, які давали волю своїй фантазії, вигадуючи продукцію, ігноруючи прогули й приписуючи працівникам зусилля з підвищення свого ідеологічного рівня, яких ніколи не існувало. Наприклад, сімсот робітників цього хімічного заводу нібито записалися на курси марксизму-ленінізму. Коли ж проводилися заняття, на них були присутні лише троє осіб. Незважаючи на це, представник профспілки звітував про відвідання занять всіма робітниками, створивши тим проблему для заводу в Казахстані, на якому працювало лише п’ятсот осіб.

Доки все це тривало, створена режимом «дзеркальна кімната» мала гіпнотичний ефект. Скрізь, куди не поглянь, — у газетах, на радіо й телебаченні, в парламенті, на роботі, в залах засідань, у школі — людина стикалася з оманливими фасадами, які мали засвідчувати істинність однієї-єдиної точки зору. Свобода слова припинила своє існування навіть на рівні можливості, ідеї, які не можна було висловлювати, так і не були сформульовані, а люди, шукаючи прихистку в конформізмі, повернулися до стереотипного, безпечного способу мислення.

Проте коли в 1986 році було проголошено гласність, люди стали отримувати доступ до інформації, що суперечила офіційній версії дійсності. Будь-які правдиві відомості в пресі, на кшталт справжніх цифр смертності немовлят у СРСР, були шоком після стількох років офіційної брехні. Часи правління Брежнєва в газетах незабаром почали називати «періодом застою».

У 1988 році, коли політика гласності йшла повним ходом, почали розвалюватися всі аспекти облудної дійсності, створеної режимом: його брехлива версія історії, його брехливий опис сучасної реальності та нескінченні міражі, метою яких було створення у власних громадян і в іноземців враження про одностайність підтримки цього режиму радянським народом.

Здавалося, що ледь не за одну ніч Москва змирилася зі зниженням певного метафізичного статусу. З торців будівель зникли гасла, з вулиць — портрети членів Політбюро, включно з Горбачовим, будинки стояли непофарбовані, давно вигнані міліцією з публічного простору п’яниці та інваліди знову з’явилися на вулицях, а на подвір’ях стало накопичуватися сміття. Створена режимом фіктивна утопія продемонструвала всю свою штучність, і віра в ідеологію йшла у минуле.